Чи закінчилася епоха Льовочкіна

Політична історія Сергія Льовочкіна почалася за часів президентства Леоніда Кучми. Попри те, що Адміністрацією керував Віктор Медведчук, у Сергія Володимировича було вдосталь можливостей впливу на тодішнього президента. Проте найбільшого успіху він досягнув завдяки тісній роботі з Януковичем. Ні для кого не секрет, що повернення двічі несудимого донецького діяча у велику політику та його перемогу на президентських виборах 2010-го року Льовочкін може сміливо записати собі в актив. Лобі “газовиків” чудово почувалося і за часів президентства Віктора Ющенка, єдине, що заважало — війна Тимошенко з Фірташем. Помстою за цю війну стала посадка екс-прем'єра, яку багато хто вважає початком кінця Януковича. Але до ганебного кінця у лютому цього року сталося ще багато подій, за які екс-глава АП несе не меншу політичну відповідальність, аніж сам Янукович.

З постаттю Льовочкіна пов'язують і багато неоднозначних подій кінця 2013-го — початку 2014-го року. У тому числі й причетність до т.зв. “Майдану без політиків”. Який телеканал “Інтер” висвітлював так, ніби редакційну політику там змінили на 180 градусів. Але Майдан закінчився вочевидь не так, як його планували стратеги Януковича. Льовочкін пішов у відставку, його шеф — диктатор утік, “регіонали” здулися. Проте і за нової влади Сергій Володимирович залишив за собою значний вплив на політичні події в країні. А дочасні вибори відкрили для вмілого “ляльковода” цікаві варіанти продовження життя в політиці.

Щойно було оголошено про перевибори, у ЗМІ з'явилися повідомлення, що “газовики” мають намір привести до парламенту значну кількість своїх людей шляхом створення та фінансування декількох політпроектів. Які ідеологічно виглядали взаємовиключними. Коли партійні з'їзди затвердили списки учасників виборів, а ЦВК зареєструвала кандидатів-мажоритарників, політичні експерти встановили, що “газовики” розклали яйця відразу в декілька кошиків. Причому на початку кампанії виглядало на те, що усі без виключення політпроекти, причетність до яких приписували Льовочкіну, долають п'ятивідсотковий прохідний бар'єр.

Одні з цих проектів мали набирати очки на критиці уряду Яценюка та економічній риториці, інші — на радикальній критиці усіх, треті — це “регіонали” й екс-”регіонали”, четверті — їх просто тихенько включили до списків інших партій. Зокрема, ЗМІ грішили на деяких “ударівців” з “Блоку Петра Порошенка”. Підвищували рейтинги політпроектів Льовочкіна і соціологи. За логікою, пазл з людей “газовиків” у парламенті мав вдало скластися. Проте все пішло не так. Спочатку від спільної участі в Опозиційному блоці відмовилася Партія регіонів, давши утім добро персональному походу в цій партії окремим однопартійцям. Потім під потужний медіа-удар з боку ЗМІ Ігоря Коломойського потрапили “радикали” Олега Ляшка. Власне, цей медіа-удар і став ключовим у падінні рівня довіри до “ляшківців”. Що ж до “Громадянської позиції”, яку також прив'язували до Льовочкіна, то тут, вочевидь, абсолютно не спрацювала тактика постійних шпильок у бік уряду. Як бачимо, “Народний Фронт” поки перший, а партія Гриценка за межами парламенту. Але найпровальнішим проектом “газовиків” все ж стала “Сильна Україна” Сергія Тигіпка. На кампанію цієї політисили було витрачено шалені кошти, а в підсумку — повний провал. І, скоріше за все, завершення політичної кар'єри і Тигіпка, і Хорошковського.

У сухому залишку Льовочкін має в парламенті фракцію Опозиційного блоку і частково — “радикалів”. Частково, бо небажання брати цю політсилу в коаліцію прогнозовано призведе до її поступової руйнації. Не для того люди йшли до парламенту, щоб п'ять років сидіти на сухому пайку. Та й в Опозиційному блоці у Льовочкіна золотої акції немає. Там зібралися і члени його команди, і “ахметовців”, і Новінський та Ко. Як довго профункціонує цей конгломерат сказати важко. Бо серед опозиціонерів також вистачає бажаючих мати причетність до політичних процесів, а не просижувати штани і ховатися у закутках Ради від грізних комбатів. Можна прогнозувати, що Опозиційний блок розвалиться. Принаймні такі персонажі як Нестор Шуфрич навряд чи захочуть бути у тіні Бойка чи самого Льовочкіна. А ось “ударівці”, яких підозрювали у співпраці з екс-главою АП Януковича, помахали йому ручкою. Навіщо їм компрометуючі зв'язки, якщо можна орієнтуватися на Президента, а не обтяжувати себе зобов'язаннями перед політиком з минулого. Хай і досить впливовим.

Чи зможе Льовочкін повернути собі статус серйозного гравця? Якщо Опозиційний блок планує бути прокремлівською політсилою в українському парламенті, то майбутнього у нього немає. Колишнім “регіоналам” для самозбереження доведеться лавірувати за вітром. І паразитувати на конфліктах у владній команді. Якщо між Петром Порошенком й Арсенієм Яценюком перебіжить чорна кішка, ми станемо свідками повернення Льовочкіна. Як показує історія помаранчевих часів, “газовики” завжди обирають сторону президентів.

Юрий ВАСИЛЬЧЕНКО