Львів. Поміркований патріотизм

За виконання пісні “Как упаітєльни в Рассіі вєчєра…” в караоке-барі на околицях Міста Лева під час війни з Росією можна й по пиці дістати — трапилася тут нещодавно така історія, сміються місцеві. Але бійки — прерогатива найрішучіше налаштованих галичан. А загалом у часи, коли на вулицях так легко поласувати кримськими чебуреками, коли дедалі частіше чути російську мову з вуст численних переселенців, коли містом блукають втомлені люди у військовій фор­­мі, Львів, попри всі обставини, не радикалізується. І навіть навпаки…

“…Він дуже старається говорити українською, але я кажу йому, щоб не ламав себе, — розповідає львівський націоналіст про друга-східняка, який уже пройшов АТО, а тепер мешкає тут. — Ми всі різні. І російська теж наша мова”. Адже, каже, люди, які розмовляють нею, так само віддано захищають свою Батьківщину зі зброєю в руках. Цього тепер достатньо. Бо, можливо, такого від російськомовних тут раніше просто не очікували, більше довіряючи Путіну… А той усе згущав фарби: мовляв, Росія закінчується тільки там, де закінчується російська мова.

Допомога з жалю

“Закінчення” самої Росії чи то хоча б підняття жовто-блакит­­ного прапора над Кремлем тут уже не чекають. Натомість чекають, наприклад, на появу у Льво­­ві нової поліції, інколи іронізуючи з неї. Знайомий зі сміхом розповідає: всі конкурси на посаду поліцейського пройшов його не надто адекватний колишній колега. “Та він якось в офіціантку києм запустив, коли вона за біль­ярд попросила розрахуватися! — регоче. — А з поліції його “завернули” в останню хвилину через… плоскостопість”.

На розі Городоцької й Горської можна купити “із землі” дешеві російські детективи, поношене взуття і навіть гарне лимонне дерево в кадці. У ресторанах у центрі Львова ніде яблу­­ку впасти. А біля церкви стоїть статна білява дівчина зі скринькою й просить гроші. Гроші на АТО.

“…Дідусь із бабусею старенькі проходили. Стали поряд, відрахували собі копійки на шматок хліба, решту віддали мені, — розповідає білявка. Її звуть Іриною. — А буває, зустрічаєш знайомих. Проходять повз: “О, ти збираєш?! Яка ж ти молодець, яка ж ти класна!” — та й усе. Зараз допомагають значно менше. По-перше, змінилося сприйняття війни. Часто кажуть, що немає ніяких дій, що на Сході всі стоять на своїх позиціях, ніхто нікуди не рухається, немає ніякого наступу. Мабуть, більшість людей узагалі не аналізують, не розуміють, що є громадянами України й просто мають допомагати за будь-яких обставин. Раніше вони це робили з жалю, через якийсь особистий біль за хлопців… Крім того, зараз викривають дуже багато шахраїв… Ну як можна допомагати, якщо ти своїй дитині чогось не купуєш, віддаєш гроші хлопцям на Схід, а потім якесь х…о їде на ці кошти кудись відпочивати?”

Розповідають львівські волонтери й про інше: про те, що в Міноборони їм інколи продають форму. А раз сказали, що можуть продати тепловізор. Продати волонтерам, щоб ті відіслали його на фронт, замість того щоб відправити його самим…

Мобілізація як геноцид

Не допомагає східному фронту й помітний на Заході України антимобілізаційний рух, розгорнутий як у соцмережах, так і на вулицях. За словами мера Львова, заклики проти мобілізації — це “чіткий російський сценарій, ме­та якого — деструкція, внутрішні бунти”.

Чи є російський слід дійсно чітким? Розглянувши окремі протестні моменти, такого висновку й справді можна дійти. Наприклад, ще торік львівську антимобілізаційну ініціативу під назвою “Мобілізація = геноцид” першим наважився розгорнути тутешній ліберальний журналіст Остап Дроздов. Ліберальний аж настільки, що дозволяв собі захищати проросійського радикала з Одеси Ігоря Маркова (задля порядку підкреслюючи, що його власне ставлення до Маркова, звичайно ж, “різко негативне”). А також достатньо ліберальний, щоб, як стверджують знайомі з обома персонажами колеги-журналісти, близько товаришувати з російським провокатором Сємьоном Ураловим. Сибірським політтехнологом, який роками працював на згаданого вище очільника російської п’ятої колони Маркова. Уралов є шеф-редактором проросійського та українофобського проекту “Однако. Євразія” (заголовки на кшталт “Новороссия переживет по меньшей мере Украину” чи “Украинская рутина. Стрельба по мирным жителям и поджог российских банков” для “Однако” — звична справа), а Україну незалежною державою не вважав ніколи. Зараз Сємьон живе в Донецьку. Тому, напевно, ще не скоро матиме змогу завітати на передачу Дроздова “Прямим текстом”, куди львівський журналіст уже дозволяв собі запрошувати “рупор Крем­­ля” на роль експерта.

Товаришують однолітки, ймо­­­­вірно, ще з часів навчання Уралова у Львівському університеті на відділенні російської філології. Дроздов тоді вчився там на факультеті журналістики.

Розписка в безпомічності

Звісно ж, для вчинення будь-яких провокацій потрібен плодючий ґрунт — інакше їх просто ніхто не помітить. Такий ґрунт для антимобілізаційної кампанії на Львівщині, як і в інших регіонах країни, на жаль, є. І удобрює його сама українська влада.

27-річний львів’янин Сергій Потребко — патріот. Він пройшов Майдан, допомагає АТО. Він, гарний, спортивний хлопець у футболці з написом “Героям слава!”, прогулюється парком із вагітною дружиною. Із сумом пояснює свою думку. “Бачив на телебаченні сюжет про те, як пацана пораненого, бійця ЗСУ, привезли в дніпропетровський шпиталь. Журналісти кажуть: йому потріб­­но це, це і це. По суті, держава розписується у своїй безпомічності, адже хлопець у ЗСУ! У людини офіційний контракт із державою! І вона має хоча б забезпечити йому лікування — вона, а не волонтери…

А потім кажуть: “російський сценарій”, “провалена мобілізація”... Але ж усі бачать, що немає ніякого соціального захисту! Я грошей дам, перерахую їх на ту картку, й інші також, сподіваюся, перерахують. Однак не волонтери цим мають займатися. А учасники АТО, своєю чергою, не повинні ходити й по півроку випрошувати щось, кланятися всім у ноги, — обурюється Сергій. — От, наприклад, мене зараз мобілізують. Я піду воювати. Я хочу воювати! Але ще я хочу знати, що коли мені відірве ногу, то держава мене полікує. І зовсім не хочу думати, що моя дружина з маленькою дитиною буде під церквою збирати гроші мені на протез…”

“Їдьте в “ДНР”

Певною мірою дестабілізували ситуацію у Львові й вибухи, які 14 липня пролунали у двох пунктах міліції. Внаслідок першого з них поранення дістав 24-річний лейтенант. Внаслідок другого дуже постраждала 31-річна жінка, діль­­ничний інспектор міліції.

Речник МВС Артем Шевчен­ко швиденько наголосив: розслідуватиме ці епізоди СБУ. Хоча тут-таки, ще до будь-якого розслідування, повідомив: вибухи, можливо, пов’язані з подіями в Мукачевому. Жодної іншої версії у МВС озвучити не захотіли.

У те, що до вибухів причетні “ображені” силовиками бій­­ці чи активісти “Правого секто­­ру”, не надто вірять навіть самі працівники львівського МВС. Надто вже невигідний хід для добровольців. Надто очевидний.

У “конторі” ж із того відверто сміються. Джерело Тижня у львівському СБУ стверджує: най­імовірніше, причетним до вибухів міг бути народний депутат від Опозиційного блоку, давній соратник кума Путіна Віктора Медведчука, “львів’янин у четверто­­му поколінні” Ігор Шурма. З ним недавно трапилася халепа: активісти, які не приховували своєї належності до “Правого секто­­ру”, облили Шурму свинячою кров’ю. Сталося це 10 липня після його прес-конференції з приводу відкриття приймальні у Львові. “Приймальні Опозиційного бло­­ку у Львові не буде, їдьте в “ДНР”, — порадили депутатові.

Валерія БУРЛАКОВА