Під прицілом прозорості

У Великій Британії люблять високоморальність. Антикорупційний саміт минулого тижня не став винятком. Девід Кемерон у нібито приватній розмові з королевою, яку перехопив вдало підставлений мікрофон, пожартував про “фантастично корумповані” Афганістан і Нігерію. У публічній площині звучала вкрай жорстка риторика. Прем’єр-міністр назвав корупцію “раком”, наголосив на її ролі в тероризмі, організованій злочинності та інших лихах. Держсекретар США Джон Керрі охрестив її “руйнівником держав” і зауважив, що вона породжує “відчай, який живить екстремізм”. Інші політичні лідери теж намагалися блиснути влучними й жорсткими висловлюваннями.

Однак активісти й високопосадовці, які залюднили зали Ланкастер-хаусу, чудово усвідомлювали іронію такої риторики. Від місця їхньої зустрічі рукою подати до облюбованих плутократами з усього світу районів Лондона: Белгравії, Челсі й Мейфера. Дружини та доньки мешканців тих кварталів — постійні клієнтки бутиків Бонд-стрит і Слоун-стрит. А в Сіті, куди їх підкине лімузином шофер, можна перетнутися із завжди догідливими банкірами, юристами й бухгалтерами.

Плутократи не мають бажання зберігати гроші там, де їх крадуть. Купувати будинки, розважатися в нічних клубах, купувати речі в бутиках і навчати дітей вони воліють у Великій Британії. Їм добре відомо, що омріяну респектабельність можна здобути, якщо “відполіруватися до блиску” за достатню суму. Наші професіонали в ділових костюмах полегшать їм справу.

Нарешті, хоч і пізно, Британія намагається зіштовхнути з рейок фінансову машину, яка дає змогу безсоромним багатіям приховувати оборудки з грішми від громадськості. У майбутньому іноземні компанії, що володіють нерухомістю в Лондоні, повинні будуть вказувати ім’я справжнього власника в державному реєстрі.

Тимчасом саміт тільки надколупнув вершечок айсберга. На дебатах не було нікого від Британських Віргінських островів, що нині відіграють ключову роль у світовій фінансовій системі, адже пропонують компаніям абсолютну таємність. Відмовляються співпрацювати й інші юрисдикції, що гарантують непрозорість власності, як-от Кайманові Острови та Панама.

У результаті світ корпоративної власності досі більше схожий на бал-маскарад: весело, але для нормального бізнесу не місце. Адже там можна менш як за півдня за кілька сотень фунтів, не ідентифікуючи себе, створити компанію на краю світу. А в деяких юрисдикціях дані взагалі не зберігатимуть і не перевірятимуть.

Таку практику виправдовують аргументом приватності. Та обходиться вона дорогою ціною для всіх. Коли, скажімо, треба перевірити, кому належить компанія, зареєстрована в Британії, це можна зробити на сайті Companies House за кілька секунд. У реєстрі будуть юридична адреса, імена директорів та інформація про вчасність подання фінансової звітності.

У більшості ж іноземних юрисдикцій такий пошук закінчується, не почавшись. Бо за юридичною адресою зазвичай виявляється невідома компанія, що не зобов’язана відповідати на запитання громадськості. Скажімо, у Панамі відповідати на запити заборонено законом. Навіть якщо ті підкріплені ордером, у них не обов’язково знайдуться відповіді. Бо власники компанії від часу реєстрації могли змінитися десятки разів. У більшості юрисдикцій, що забезпечують “приватність”, фірми не зобов’язані оновлювати інформацію.

Гірше те, що ланцюжок власності може налічувати десятки, навіть сотні фіктивних компаній, зареєстрованих у потрібних юрисдикціях — не тільки на офшорних островах, а й у досить поважних місцях (скажімо, в американських штатах Делавер, Вайомінг або Невада). З таким розслідуванням важко впоратися навіть найдоскіпливішому експертові, озброєному всією силою закону. Пересічному громадянинові знайти відповіді взагалі нереально!

Одначе основи цивілізації — взаємодія і довіра. А для цього треба мати достовірну інформацію про інших людей. Ми ж хочемо, наприклад, — цілком виправдано, — знати, кому належить сусідній будинок або з ким ведемо бізнес. Крім того, анонімність породжує несправедливу конкуренцію: як може законослухняна компанія, що платить усі податки й адекватно зареєстрована, конкурувати з бізнесом, чиї активи та прибутки в таємниці?

І найгірше: офшорні юрисдикції — це рай для тих, хто ухиляється від сплати податків, відмиває гроші, займається тероризмом та іншими каверзами. Підступні й безсовісні бізнесмени можуть через анонімність не сплачувати податків, ховати награбовані статки, а ще перераховувати хабарі й вкладати гроші в політику, цементуючи нею власні інтереси.  

Корпоративна анонімність давно стала одним із найбрудніших секретів світового капіталізму. Сьогодні, нарешті, можемо сподіватися на зміни. Одна з причин — витік інформації. “Панамські документи” шокували таємних мешканців офшорного світу. Найбагатші та наймогутніші особи з таких країн, як Росія, Китай і Пакистан, гадали, що громадськість ніколи не довідається про їхню діяльність. Однак завдяки анонімному викривачеві ми тепер знаємо імена, назви створених ними компаній і бодай деякі подробиці про шалені гроші, які через них проходять. Під нові реалії починають підлаштовуватися політики. Коли 2012 року попередній коаліційний уряд намагався покласти край корпоративній таємності, Кемерон поквапився дати задній хід. Коли The Economist порушив питання про неприйнятність корпоративної анонімності, на видання накинулися зі звинуваченнями в “утопічності” ідей. Тепер викриття таємних власників — офіційна політика Сполучених Штатів та Великої Британії. В останній із травня скасовано акції на пред’явника — це цінні папери, які дають змогу приховувати власника й орудувати незареєстрованими пакетами акцій.

На антикорупційному саміті в Лондоні прозвучали нові жорсткі пропозиції. Тепер компанії, які купують нерухомість у Великій Британії, будуть зобов’язані декларувати справжніх власників (або, діловою мовою, кінцевих вигодонабувачів). Барак Обама закликав Конгрес ухвалити закони про посилення вимог до реєстрації компаній у США та активізацію співпраці в міжнародних розслідуваннях, які наразі в Сполучених Штатах страшенно гальмують.

Навіть такий незначний прогрес — уже велика перемога для активістів на кшталт лондонської організації Global Witness. Однак розслаблятися зарано. Якщо правила реєстрації нових компаній і стануть жорсткішими, то десятки мільйонів сумнівних структур, створених до сьогодні, нікуди не зникнуть. А відкритість реєстру юридичних осіб, коли інформація в них неправдива або застаріла, не матиме сенсу.

Але не варто забувати ще один момент: ніхто з нас не підписувався на сьогоднішнє корпоративне середовище. Анонімність власників — це випадковість в історії бізнесу. Акціонерні компанії як форму власності вигадали для того, щоб партнери комерційних підприємств мали змогу ризикувати в бізнесі, але не банкрутувати в разі невдачі особисто. Адже, якщо їхнє ПАТ зазнає краху, втрачаються тільки інвестовані гроші. Зараз фактично виходить так, що громадськість субсидує директорів компаній. Коли в компанії все гаразд, вони багатіють. А коли фірма банкрутує, потерпають постачальники, споживачі та працівники. Однак ніхто ніколи не передбачав анонімності власників бізнесу.

Найкращий спосіб боротьби з фінансовими хамелеонами-паразитами — зміна середовища, у якому вони процвітають. Перший етап уже розпочався — із заборони анонімного придбання нерухомості. Наступний — заборона на продаж такого майна. Це, по суті, замороження активів плутократів з усього світу. Вони можуть зберегти свою приватність, а от заробити на ній не вдасться.

Та це ще далеко не край. Британська правова система — улюблена юрисдикція багатіїв світу. Ми маємо зробити так, аби кожен, хто звертається до наших судів, обов’язково повідомляв про власника відповідної юридичної особи. Далі слід визначити кінцевий термін (скажімо, 2020‑й), коли всі активи, чиї кінцеві власники невідомі, будуть заморожені. Тоді власник зможе вимагати повернення активів, але тільки за умови розкриття свого імені. Протягом наступних кількох років заморожені активи слід виставити на публічні торги. Вторговані за них кошти можна зберігати в трастовому фонді (скажімо, до 2025-го), а тоді націоналізувати.

Для законослухняних це не проблема. Крадене добро анонімних злочинців може таким чином потрапити до кишень платників податків (і пригальмувати ціни на ринку елітної нерухомості Лондона). Бандити та братани й далі зберігатимуть гроші в Панамі або Макао. Але який у тому сенс, коли ніде їх витратити чи інвестувати?

Нинішні прогалини фінансової системи шкодять репутації Заходу за кордоном (росіяни кепкують із британської столиці, називаючи її Лондоградом). Вони дискредитують західну систему в очах виборців. Одна з причин популярності політиків на кшталт Дональда Трампа — поширена (і небезпідставна) думка про те, що для багатих закон один, а для бідних інший. Якщо не приперти плутократів до стінки, сучасні більшовики (ті самі, які стверджують, буцімто західна система побудована на лицемірстві та фальші) отримають карти в руки. Хоч як прикро, сьогодні вони майже праві.

Едвард ЛУКАС