Трамвай № 8

 Маршрут цікавий не лише тим, що ним їздять люди, чиє мислення часто відрізняється навіть від мислення “бульварних”, тобто тих, хто живе в самому центрі Донецька — на бульварі Пушкіна, біля дорогих ресторанів і кафе. Трамвай № 8 можна ще й без перебільшення назвати “культурним маршрутом”: сповзаючи з передноворічних вогнів центру Донецька в сутінки лісопосадок Ленінського району, він везе людей у пов­ний морок у буквальному та переносному сенсі цього слова.

По-перше, дуже швидко з обліплених ілюмінацією вулиць і торговельних центрів ви в’їжджаєте у віддалений приватний сектор, де немає жодного ліхтаря. Якщо вийти вже тут, на півдорозі, з’являється відчуття, ніби ти потрапив на лінію фронту: пейзаж дуже нагадує невелике село на кшталт Майорська. Крім того, одразу ж з’ясується, що гул трамвая заглушав собою кулеметні черги та мінометні залпи. Наступна за приватним сектором темна лісосмуга вкупі зі звуками війни взагалі створює, так би мовити, “ефект присутності”, хоча ви, по суті, все ще в центрі Донецька. Що далі їде трамвай, то більше чути самі залпи, уже навіть не лише на вулиці. Але його пасажирів це не бентежить: вони знають, що кінцева зупинка ще далеко. Загалом ви їдете вбік від центру на 10 км, але культурна картина кардинально міняється.

Як і завжди й у всіх своїх проявах, сьогоднішній Донецьк — це фасад, картинка, створена для об’єктивів. Центральна площа Леніна налита новорічними вогнями й ще недавно з величезною ялинкою, про яку в місцевих газетах писали чи не з вересня. Виникає враження, що ялинка — головне досягнення “молодої республіки” цього року. Тут ілюмінацією прикрашені фонтани й дерева біля драмтеатру. І майже не чути стрілянини. Я також живу в одному з центральних районів, тому проїхатися восьмим маршрутом мені довелося вперше, але різниця між пейзажем із людьми відразу впадає у вічі.

Виявилося, що центр Донецька порівняно з ринком “Сокіл”, куди і йде трамвай, — це як виїзд із Донецька кудись до Києва. Багато людей їздить з околиць Кіровського району в центр як на екскурсію, але частина приїжджає сюди по одяг, оскільки на околицях Донецька більшість магазинів розбиті або зачинені. Це саме стосується й згаданого “Сокола”, який є одним із об’єктів, що найчастіше потерпали від обстрілів.

Пасажири “вісімки” навіть зовні відрізняються від тих мешканців центральних “степів”. Як і в Жовтневому, населення південних околиць Донецька на вигляд значно бідніше від своїх центральних одноплемінників, які дозволяють собі приїжджати в драмтеатр чи дорогий ресторан у костюмах і на дорогих авто.

У таких місцях люди менш компромісні й ненавидять усіх — і тих, і інших. Це легко зрозуміти, тільки-но в трамваї починають говорити про політику. Попереду сидів чоловік, і вже за кілька зупинок до кінцевої мова зайшла про те, де дешевше купувати комбікорм. Але в підсумку, як завжди, згадали про Обаму. Своєрідна місцева традиція: обговорювати США, розмовляючи навіть про свиней:

— В “укропії” корм дорожчий, ніж тут. Та ще спробуй через їхніх “погранців” протягни. Багато привезеш?

І тут підключається жінка, яка ненавидить і тих, і тих:

— А чого ви не говорите про пенсії? Багато цей фельдмаршал наш (прізвисько Захарченка після присвоєння йому звання генерал-майора. — Ред.) нам надавав? Перевів один до двох і все. А ковбасу, яку звідти кілограмами возимо… І в “укропії” жити не хотіли, і тут несолодко.

— Нічого, зате їм Обама тепер уже не допоможе. Все. Скоро до нас їздитимуть по ковбасу.

Підключається третій персонаж — зовсім літній чоловік:

— А мені й пенсія їхня не потрібна — я навіть не оформляв у тій “укропії”. Після того як вони весь “Текстиль” розбомбили, мені вистачає і нашої, російської.

— А чого ви її “нашою” називаєте? Росія нас кинула — навіть паспортів не дають. Он племінниці скоро отримувати — і не знаємо, що робити.

— Бо зрозуміло, що гроші російські. А паспортів мені їхніх і не треба. Я своє вже пожив. Далі “Текстилю” все одно не піду.

— Ну дітям же якось треба жити…

— Нічого, нехай потерплять. Ще зо три роки — і все буде нормально. Вони там самі у своїй Україні загнуться.

Так непомітно під розмови про США й Обаму трамвай прийшов туди, де стоїть суцільний кулеметний гул і де вже майже минуло “зо три роки”. Але місцеві все ще чекають, що “загнеться” єдина країна, якій вони бодай трохи потрібні.

Станіслав ВАСІН