Іде “республікою” травень…

Але, вже спускаючись до набережної Кальміусу, зрозумів, що помилився, бо ж у колись безлюдному, вичищеному й виметеному до блиску сквері всі лавочки запов­нили особи, яких мені доводилося бачити ще у 2014-му. Хто був одягнений у спортивні штани й тільняшку, хто в “афганський” камуфляж, хто у форму “МНС ДНР” або “Спарты” (маю на увазі нашивки). Останні мали вигляд особливо ефектний, адже Моторола забороняє своїм підлеглим стригти бороди й упізнати їх у місті можна не так по нашивках із блискавками, як по зовнішньому вигляду, хіба що тепер усі вони були п’яні й чухали бороди ножами, якими тут-таки нарізали хліб. І це, до речі, ще одна “приємна” картина: у тому-таки сквері біля річки просто на лавках були розкладені помідори, м’ясо та яйця, розставлені пиво й горілка — і це там, де ще недавно не було ані листочка від дерева й панувала абсолютна тиша.

Однак, дійшовши до вулиці Артема, я зрозумів, що маразм із цього лише починався. Весь будинок навпроти бібліотеки імені Крупської був буквально завішаний прапорами “ДНР”, вище за які по центру красувався величезний триколор Росії. При цьому вулицями ходили натовпи зі знаменами СРСР, просто червоними ганчірками, штандартами військово-морського флоту Союзу, Росії, фотографіями з уже колишнього “безсмертного полку”, ну і, звичайно, прапорцями “республіки”. Чи варто казати, що в 90% людей того дня звідусіль стирчала георгіївська стрічка? Найдужче мене вразив парубійко, який умудрився причепити її до сережки у вусі, тоді як більшість скромно скрутила з неї подобу квітки і прикріпила на груди.

Особливо сумно було дивитися на дітей. Від зовсім іще малюків років п’яти до старших школярів убрали в усе що завгодно: гімнастерки, шоломи танкістів, пілотки, обвішали стрічками, а на одного в парку Щербакова батько-“ополченець” навісив навіть кулеметну, тут-таки зробивши з ним фото на пам’ять. Усе це супроводжували звуки гармонії, які лилися з бульвару Пушкіна, та пісні часів Другої світової. Сам бульвар став пристанню абсолютно всієї нечисті, яка нині є в Донецьку: “Спарта”, “Пятнашка”, “МГБ”, “Сомали”, десятки патрульних із “калашніковими” й для чогось оточений по периметру особистою Захарченковою охороною з “Оплота” драмтеатр.

Тут-таки, за 20 м від нього, біля пам’ятника Пушкіну роздавали гречку з “польової кухні” й стояло близько сотні осіб, слухаючи дитячі хори: ті співали “Аиста на крыше”.

Мушу сказати, що саме в таких речах ми й програємо. Адже з кожним днем щоразу більше втрачаємо всіх цих дівчаток та хлопчиків: їх наряджають петрушками, виліплюючи з них “радянських” людей. Та й дорослі в той момент щиро плакали, і ті сльози точно не на нашу користь. Пропаганда в “республіці” працює на вищому рівні: “алеї ангелів”, пісні про “аистов”, вірші з присвятою “дяді Льоші Мозговому”. Навіть молоді берези в парку Щербакова — і ті посадили на честь “героїв республіки”, біля кожної поставивши щит із прізвищем. Так минув один психоз і почався інший.

Звичайно, “день республіки” поступається за мірою свого маразму тому, на що перетворили 9 травня: просто “республіканський” умовний рефлекс занадто молодий. Тут іще не встигла виробитися достатня кількість патріотичної слини при погляді на всі ці нескінченні триколори та “інтелігентних” трибунних осіб. Але й 11-те число заслуговує окремого місця на шкалі абсурду.

Надто вже любить “молода республіка” пишатися своїми “делегаціями”, які заполоняють у такі дні весь Донецьк. Так ось, кілька слів власне про їх членів. Ну тут усе просто. Що стосується “почесних гостей з іноземних держав”, то у списку були представники Абхазії, Осетії, “Луганської народної республіки” та РФ. Ото й усе. Але є ще й особливий вид посланців, на яких зранку мені пощастило наткнутися біля ясинуватського заводу: 23 автобуси з написом “Делегация. Горловка” й золотозубі усміхнені жінки віком за 50, які почуваються в захваті від того, що є “делегатками”.

А відтак усе просто. “День республіки” зводиться до нескінченної ходи головною вулицею міста всіх персонажів полотен Сальвадора Далі. І могутнього кулака Захарченка, який він стискає, побачивши цих істот. Особливо відзначилася в цьому сенсі група божевільних, що крокували під палючим сонцем із розкритими парасольками відомих кольорів. Узагалі складається враження, що лейт­мотив місцевої пропаганди — взяти російський або “республіканський” триколор і начепити його на все, що тільки можна розмножити: парасолі, капелюхи, транспорт, взуття, футболки тощо. “Свобода від фашизму” в тому і проявляється, що він стає непомітним, нібито зникаючи за обрій, тоді як ви обліплені прапорами й портретами з ніг до голови. Усі радісні, щасливі, усім “жить стало лучше, жить стало веселее”. Тривалі оплески вітаються...

Станіслав ВАСІН