Нічого особистого, тільки бізнес

Пудрити мізки можна й без дзеркала.

Геннадій Малкін

Рішення Януковича по створенню робочої групи для виконання вимог ПАРЄ є класичним прикладом “гарної міни при поганій грі”, коли наших європейських партнерів спробують поводити “за ніс” заради задоволення вузьких особистих інтересів.

Тільки в тому ж сенсі як “Україна — не Росія”, Європа — теж не територія, де діють українські “закони жанру”, успадковані в гірших традиціях радянської епохи.

Магічне слово “санкції”, безумовно, стало тим поштовхом, котрий змусив українське керівництво задуматися: незабаром може запахнути смаженим, і від цього постраждають безпосередньо сучасні очільники держави. Не тільки громадяни, на котрих уже давно не гріх скинути зайві турботи, і навіть не політичні опоненти, боротьба з котрими вже давно стало для влади нав'язливою ідеєю. Ці санкції, окрім усього іншого, зачеплять “себе любимих”.

А із цим уже треба щось робити.

Тому за сміливими “Європа нам не указ” — отримали створення робочої групи, яка, за словами глави АП Сергія Льовочкіна, має вирішити питання з максимальною кількістю зауважень, що містяться в резолюції ПАРЄ.

Що ж, намір доволі амбітний.

Ось тільки, знаючи специфіку нашої зовнішньої політики й особливості стилю управління діючої влади, думається, Європу спробують “обскакати”, граючись у такий собі політичний пінг-понг.

Ви нам претензії по судовій системі — ми вам новий КПК. І байдуже, що він переважно залишиться декларацією, проте зможемо “око замилити” європейцям.

Ви нам про недосконале виборче законодавство — а ми прохідний бар'єр знизимо на відсоток. Як раз підтягнемо комуністів, а там, можливо, і реформатора Тігіпко в останній вагон встигнемо закинути.

І так далі по списку.

Усе це в кращих традиціях радянського принципу “втирання очок”. У даному випадку, європейці так ще довго зможуть закидувати Київ резолюціями, на котрі завжди буде реакція а-ля “продовжуйте, пане посол, ми з Вами абсолютно згодні”.

Ну, а тим часом “караван іде”... Так і парламентську кампанію провести можна, нові реформи анонсувати по “наближенню” до європейський стандартів, можливо, навіть переговори по ЗСТ вивести на фінальну стадію.

До речі, саме так влада й розуміє євроінтеграцію.

Асоціація ніколи не була кінцевою метою. Це, скоріше, засіб подразнити Москву. А ось ЗСТ — це прямі фінансові преференції для великого бізнесу Партії регіонів, можливість опанувати європейський ринок після фіаско на російському полі.

Усе. Не більше й не менше.

Евроінтеграція ніколи не була загальнонаціональним проектом. Це — виключно бізнес-проект, і ще довго буде ним залишатися. На жаль.

Бо євроінтеграція починається не в Брюсселі, і навіть не в Києві, а в звичайному районному центрі. Інше — не більше ніж стрясання повітря.

На фоні цього ми бачимо, що наш північний сусід, у котрого, на відміну від нас, є власне геополітичне бачення, уже робить цілком однозначні кроки по затягуванню України в МС. Навіть суму “відступних” оголосили — 2 мільярди доларів. Саме в стільки Москва оцінила ті проблеми, котрі ми матимемо із СОТ після вступу до Митного союзу.

Те що схема українського членства у СОТ — це приклад економічної короткозорості, зрозуміло. Проте шановні партнери з Москви самонадіяно вважають, що українці настільки недалекі, що проміняють невигідне становище в СОТ — на фактичне політико-економічне рабство з невеликою знижкою на газ.

Навіть сучасне українське керівництво з Януковичем на чолі розуміє, що інтеграційні проекти з Москвою — це шлях у нікуди.

Тут як раз бізнес-домінанта допомагає “бути в темі”. Фінансові активи ПР недоторкані до тієї мити, доки російський бізнес, за підтримки державної економічної “машини” Росії, ще не може до них дотягнутися. В іншому випадку, формат економічного васалітету — їхнє майбутнє.

Усе це, як по підручнику, відповідає стратегії багатовекторності.

Ось тільки один нюанс.

Багатовекторність має приводити до перспективних державних здобутків, котрі країна отримує на різних фронтах зовнішньополітичних відносин. Ми ж сьогодні маємо стрибки вузької групи економічних суб'єктів на чолі з інститутом “сім'ї” для забезпечення власної фінансової вигоди. На Сході — це енергоносії, на Заході — нові ринки збуту.

Інформаційно все це підноситься в якості “відстоювання національних інтересів”. Але!

Назвіть мені бодай один масштабний міжнаціональний проект, котрий би дав поштовх для розвитку України як держави. Нашкребіть мені серед купи політичних декларацій тези, котрі б стосувалися інтересів кожної окремої людини в Україні. Згадайте бодай один успіх українського дипломатичного корпусу.

Ось така вона — картина нашої зовнішньої політики. А точніше, її повної відсутності.

Тому, які б робочі групи не створював Віктор Федорович, до простого українця вони мають таке саме відношення, як вітчизняні реформи до “покращення життя вже сьогодні”.

Віталій ФІЛІПОВСЬКИЙ, політичний аналітик