Прагматизм, ідеологія та українська зовнішня політика

У кожній країні зовнішня політика є поєднанням реалізму (в Україні — “прагматизм”) та лібералізму (в Україні — “ідеологія”)

Уряд Обами використовує методи, притаманні як реалізму, так і ідеалізму. Це можна побачити на прикладі його останнього візиту до Москви, де він збалансував “перезапуск” у відносинах з Росією із зобов’язаннями США перед демократією, розширенням НАТО та незалежністю колишніх радянських республік — тепер незалежних держав — таких, як Україна.

Зовнішня політика Великобританії за нового лейборизму завжди характеризувалась як “етична” через її відмову мати справу з країнами, в яких слабкі досягнення у сфері прав людини. Але виявляється, що це не припинило британський експорт озброєння до подібних країн. У Великобританії частково внутрішня зайнятість населення базується на експорті озброєння, і якщо помножити цей факт на важливість перемоги на виборах, — то зазначене за своєю суттю набагато важливіше для нових лейбористів, ніж розвиток прав людини за кордоном. Прагматизм переважає над ідеологією.

Іншим прикладом комбінування реалізму та ліберального ідеалізму є політика Євросоюзу відносно Росії. Демократичні цінності ЄС як міжнародної організації не мають нічого спільного з тим, що спостерігається в сучасній автократичній Росії. Більше того, ЄС та Росія — два найбільші політичні гравці на європейському континенті — мають “спільні інте­реси” (включаючи енергетику, Іран, тероризм тощо), з якими можна мати справу лише з позицій реалізму.

Німеччина, найбільший учасник найбільшого у світі демократичного клубу — Євросоюзу — утримує базу в Узбекистані. А в цій країні ситуація з правами людини одна з найгірших у світі. Через цю базу Німеччина забезпечує підтримку своїх військ, які перебувають у складі НАТО в Афганістані. США також утримували власну базу в Узбекистані до 2006 року, але були змушені її закрити після того, як засудили жорстоке придушення урядовими військами країни народного повстання, що відбулось в Андижані у травні 2005 року. Німеччина та США сприймали свої бази в Узбекистані у прагматичній площині — як необхідність для підтримки ведення бойових дій в Афганістані їхніми військами.

Два наступні запитання, які доцільно поставити, стосуються ролі прагматизму. Перше — як в Україні використовують поєднання прагматизму та ідеалізму? Друге — прагматизм сприяє чи шкодить інтеграції України в Європу?

Насамперед жоден український Президент ніколи не поєднував реалізм (“прагматизм”) із лібералізмом (“ідеологією”). Президент Леонід Кравчук використовував рухівську антиросійську ідеологію, оскільки не мав власної програми. Більше того, відсутність з його боку підтримки внутрішніх реформ чи ядерного роззброєння призвела до його непопулярності на Заході.

Президент Леонід Кучма був занадто прагматичним, коли ігнорував ідеологічну складову своєї зовнішньої політики. Його висловлювання на підтримку інтеграції на Захід не викликали довіри, оскільки це контрастувало з його антиєвропейською внутрішньою політикою, особливо під час другої каденції.

Президент Ющенко був протилежністю Кучми — забагато ідеології з одночасним ігноруванням прагматизму. Це вплинуло на послаблення взаємовідносин із Росією, спричинило виникнення “втоми від Ющенка” на Заході та уподібнення його іміджу у “Старій Європі” до “русофобського” іміджу грузинського президента.

Україна зараз має отримати президента, який зможе у своїй зовнішній політиці — як це прийнято на Заході — успішно поєднувати прагматизм та ідеологію.

Прагматизм та спроби започаткувати добрі відносини з Росією допоможуть українській інтеграції на Захід. Українським інтеграційним процесам у західному напрямку зашкодили багато факторів, відмінних від прагматизму.

Дивлячись ізсередини, ці фактори включали політичну нестабільність, міжелітні супе­речки, розбрат поміж демократичними силами, неспроможність знайти спільні точки дотику та координувати зовнішню політику між усіма гілками влади. Непохитність Ющенка та критична політика щодо Росії можуть добре сприйматися у Львові, але погано виглядати у Берліні, Парижі та Брюсселі, і тому вони підривають інтеграцію України в Європу.

Ззовні той факт, що Україна не отримала перспектив щодо членства у ЄС, — це провина Брюсселя, а не Києва. ЄС після демократичного перевороту Помаранчевої революції не шукав можливостей для прискорення у своїх взаємовідносинах з Україною через надання їй перспектив членства.

Але чи зможе Україна виконати завдання відповідно до Копенгагенських критеріїв, якщо надійде пропозиція щодо членства у ЄС, — це вже інше питання. У Румунії та Болгарії це вимагало багато зусиль та єдності поміж елітами, щоб провадити послідовну політику для підготовки своїх країн до отримання членства у ЄС у 2007 році.

Міжелітні конфлікти стали на заваді Україні, проваливши можливості швидкого отримання членства у НАТО у 2005—2006 рр. Ці можливості надавали Україні шанс отримати План дій щодо вступу до НАТО під час Ризького саміту в листопаді 2006 року. Президент Ющенко визначив більш пріоритетним заблокувати повернення Тимошенко на посаду прем’єра, а не можливість швидкого приєднання до НАТО.

Німецька та французька опозиції з 2007—2008 років почали переважувати підтримку американського президента щодо членства України в НАТО. Можна додати, що навіть якби підтримка Помаранчевої революції з боку Заходу існувала до 2006 року, вона просто “випарувалася” б у 2007 році від “втоми від України” чи в 2008 році від “втоми від Ющенка”.

Обговорення членства у НАТО всередині України було більш віртуальним, аніж реальним. Передвиборна програма Президента Ющенка та “Нашої України” ніколи не містила жодних згадок про НАТО у будь-якому вигляді.

Нестабільність у політиці та владі були додатковим важливим чинником в Україні за президентства Ющенка, які унеможливлювали зростання підтримки щодо членства у НАТО, так само, як це унеможливило впровадження середньострокової програми уряду, що спрямовувалася на підвищення громадської підтримки членства у НАТО. Як результат — за президентства Ющенка підтримка членства у НАТО з боку громадськості не зросла.

Ющенко проігнорував просте правило політики: якщо ти втратив громадську підтримку — те саме відбудеться і з політикою, яку та впроваджуєш. Коли б популярність Ющенка залишалася доволі високою, то зростала б і підтримка членства у НАТО. Низький рівень та ще й спад громадської підтримки Президента Ющенка (яку він вирішив ігнорувати), завдає шкоди політиці, яку він підтримує. Зокрема це стосується членства у НАТО, що стало асоціюватися з ним.

Прем’єр Тимошенко шукає прагматичних відносин із Росією, одночасно підтримуючи інтеграцію України до Європи. Така позиція, яку впроваджує віце-прем’єр-міністр Григорій Немиря у Брюсселі та в інших західноєвропейських столицях, дійсно просуває українські інтеграційні процеси в напрямку Європи. Берлін, Париж та Брюссель не підтримуватимуть інтеграцію в Європу України з антиросійською платформою. І при цьому немає значення, наскільки провокативно поводиться Росія відносно України, Грузії чи інших колишніх радянських республік. Зовнішня політика пошуку добрих відносин із Росією та з одночасним продовженням інтегрування до Європи (тобто комбінування ідеології та прагматизму) принесуть Україні більше дивідендів, аніж так званий український “прозахідний” президент.

Після президентських виборів українська зовнішня політика має подорослішати шляхом поєднання прагматизму (“реалізму”) з ідеологією (“лібералізмом”). Україна не зможе успішно інтегруватися на Захід лише на базі ідеології, про що свідчать помилки у просуванні українських національних інтересів у Брюсселі та Вашингтоні за президентства Ющенка. Лише однієї ідеології — недостатньо.

Абсолютно прагматична зовнішня політика, яку проводив Кучма (і яка буде, швидше за все, притаманна Януковичу, якщо він переможе на виборах), також не сприятиме інтеграції України до Європи. Ідеологічний компонент дає бачення європейського майбутнього для України та визначення щодо впроваджуваної політики, що сприяла б європеїзації України. Без ідеологічного компоненту, який відсутній в ідеологічній безструктурності Партії регіонів, очолюваній Януковичем, інтеграція України до Європи стоятиме на місці.

Хто із двох головних кандидатів — Тимошенко чи Янукович — стане першим президентом України, який зможе поєднати прагматизм та ідеологію?

Янукович може повернути нас до глибоко вкоріненого прагматизму ери Кучми, без збалансованості останнього з ідеологічною орієнтацією в бік Європи. Із Немирею як міністром закордонних справ та, можливо, Анатолієм Гриценком як міністром оборони чи секретарем Ради безпеки. Тимошенко може стати першим українським президентом, який буде спроможний успішно розвивати зовнішню політику України, подібну до тієї, яку мають країни ЄС та США; поєднуючи обамівський стиль прагматизму відносно Росії з ідеологічною орієнтацією щодо інтеграції в Європу.

Українська зовнішня політика за умов поєднання ідеології та прагматизму, на відміну від окремого користування лише ідеологією (Ющенко) чи лише прагматизмом (Кучма та Янукович), — буде успішною в активному прискоренні України на шляху до європейського майбутнього.

Тарас КУЗЬО

Доктор Тарас Кузьо є старшим науковим співробітником Кафедри українських студій Торонтського університету, професором-дослідником Карлетонського університету в місті Оттава. Редактор видання Ukraine Analyst