Які ризики накопичувального рівня пенсійної системи у версії уряду?

Влітку 2020 року Прем’єр-міністр Денис Шмигаль прямо-таки ошелешив українців словами про те, що через 15 років держава, мовляв, не здатна буде виплачувати пенсії громадянам.

Тож, для боротьби з цим ганебним пенсійним трендом уряд напрацював низку законодавчих ініціатив, завдяки яким незабаром має бути впроваджений другий (накопичувальний) рівень пенсійної системи.

В перспективі це нібито допоможе громадянами отримати додаткові кошти до мізерних “солідарних” пенсій.

Втім, запропоновані урядом алгоритми містять очевидні ризики, що загрожують ще більшому поглибленню кризових явищ у вітчизняній пенсійній системі.

Урядовий прожект — у час кризи і тіньової економіки

У вересні уряд анонсував запровадження накопичувальної пенсійної системи для громадян, молодших за 35 років на дату початку “реформи” — спеціальні накопичувальні рахунки планується заощаджувати за рахунок додаткових 2% від теперішнього ЄСВ і 2% від ПДФО (що їх сплачуватиме відповідно працівник і роботодавець).

Нещодавно Кабмін запропонував Верховній Раді впровадити накопичувальну пенсійну систему для осіб віком до 35 років (на 1 січня 2021 р.), які мають шкідливі та важкі умови праці. У відповідному законопроекті пропонується формувати фонд другого пенсійного рівня за рахунок роботодавців, котрі сплачуватимуть страхові внески. Йдеться про збільшення ЄСВ — на 15% та на 7% — для різних категорій працівників.

Оптимізм Прем’єр-міністра в контексті строків введення новації просто-таки вражає. Адже, влада пропонує реалізувати складну й контраверсійну реформу у розпал коронакризи та катастрофічної нестачі державних фінансів. До того ж, викликає значне занепокоєння сам формат, який обрано Кабміном для другого рівня пенсійного забезпечення.

По-перше, визначена урядом модель передбачає посилення фіскального тиску на бізнес. В нашому випадку — це плюс 4% до оподаткування фонду заробітної плати (не кажучи вже про збільшення ЄСВ на 7 і 15% для “шкідливих” підприємств).

Це — при тому, що чинне навантаження на зарплатні фонди і без того становить 41,5%. Чи не звідси — величезний обсяг тіньової економіки у 45-50 % ВВП? Чи не звідси — щорічні дотації держбюджету до Пенсійного фонду у розмірі 170-190 млрд грн (45 % його бюджету)?

У такій спотвореній моделі економіки годі говорити про більш-менш притомний розвиток бізнесу, про збільшення капіталовкладень і приплив інвестицій в сектори з високою часткою доданої вартості.

Якщо ж сьогодні — у розпал пандемії COVID-19 і економічної кризи — покласти на плечі підприємців ще й формування накопичувального пенсійного фонду, то у них залишиться всього три альтернативи — або перевести більшість зарплат на мінімальний рівень, а решту виплачувати в “конверті”, або сховатися в ще глибшу тінь і не виплачувати до бюджету нічого, або збанкрутувати й закритися.

Як очевидний результат — зменшення податкових надходжень до держскарбниці, ще більша “діра” в Пенсійному фонді і ймовірний дефолт державних фінансів.

Іще один “нюанс”: оскільки другий рівень пенсійної системи планують застосувати до громадян віком до 35 років, то збільшення навантаження на зарплатний фонд цих працівників може взагалі утруднити працевлаштування молоді — бізнес не захоче сплачувати підвищені податки з зарплат молодих людей.

Власне, у них може залишитися єдина опція — трудова міграція, а це критично для держави, в якій і без того один працівник “утримує” своїми податками одного пенсіонера.

Вочевидь, у цьому контексті для влади зовсім не потрібно великого менеджерського хисту, щоб реалізувати “реформи” за рахунок підвищених стягнень з приватного сектору.

По-друге, чи варто починати реформу пенсійного забезпечення другого рівня під час посилення кризових явищ в економіці через пандемію (а її руйнівний вплив даватиметься взнаки ще протягом 2-3 років), падіння річного ВВП на 4-5%, карколомного дефіциту бюджету у 300 млрд грн, коли частина бізнесу втрачає 30-70 % доходів?

Тим паче, що існує негативний досвід низки центральноєвропейських країн, які впроваджували накопичувальний рівень пенсійної системи якраз напередодні, або під час глобальної фінансової кризи 2008 року.

Так, Хорватія, Словаччина та Естонія змушені були повернути частину внесків до солідарних систем. Водночас, на пенсійні системи Угорщини та Польщі очікував “збій” — внаслідок зростаючого дефіциту.

Тож, в урядів не було іншого виходу, ніж заморозити “другий” пенсійний рівень, провівши націоналізацію пенсійних накопичень населення. Чи варто Україні наступати на ті ж самі “граблі” — в розпал коронакризи?

По-третє, існують значні сумніви у можливості ефективного “довгого” інвестування коштів накопичувального пенсійного фонду компаніями з управління активами, зважаючи на величезні інфляційні й девальваційні ризики.

На жаль, в Україні надзвичайно складно захистити гривневі накопичення, тож для надійних заощаджень громадяни переважно купують готівкові долари, або євро, рідше — золото.

Назагал, в контексті “примноження” коштів накопичувального рівня, прибутковість активів повинна, як мінімум, перевищувати на 2-3 % показники річної інфляції. Та в які інструменти компанії з управління активами вкладатимуть пенсійні кошти, якщо в нашій країні просто-таки не існує фондового ринку, а голова уряду Денис Шмигаль обіцяє, в кращому разі, його впровадження аж у 2024 році? Як за таких умов можна надійно диверсифікувати ризики? А без цього існує величезний ризик, що інвестовані пенсійні кошти можуть сформувати фінансову піраміду і “вилетіти в трубу”.

Водночас, за нинішнього стану українського фінансового ринку, експерти не бачать жодних інших інструментів адекватного інвестування “накопичувальних” коштів, окрім як у державні цінні папери (переважно, ОВДП).

Втім, знову ж таки, якщо левова частка грошей буде вкладена в державні облігації, то в умовах, наприклад, технічного дефолту, або катастрофічного падіння доходів держбюджету, або інших форс-мажорних обставин держава завжди зможе “накласти лапу” на ці кошти.

Наприклад, це може бути відтермінування строків погашення ОВДП, реструктуризація виплат, або ще гірше — спрямування прибутків з “накопичувальних” коштів до першого пенсійного рівня.

Так, наприклад, сталося в Росії в 2014 р, коли “накопичувальний внесок у 6% від зарплат було направлено до солідарної системи. І хоч тоді прозвучала обіцянка, що ці кошти повернуть до другого рівня за кілька років, для економістів зрозуміло, що цих накопиченнях можна сміливо “ставити хрест”.

Подібний негативний кейс продемонструвала ще раніше (2010 р) Угорщина. І де гарантія, що схожого сценарію не станеться в Україні, особливо ж, на тлі стрімкого погіршення економічних показників?

І, по-четверте, другий рівень накопичувальної системи вельми сумнівно впроваджувати за високого рівня недовіри з боку українців до банківсько-фінансової системи загалом. Так, за даними, дослідження проекту USAID, що 61% опитаних громадян мають заощадження: з них 52% зазначили, що зберігають гроші готівкою вдома, і лише 12% -тримають кошти на депозиті. Водночас, лише 18% наших громадян знають, скільки в Україні податків і куди витрачаються стягнені з їхніх зарплат кошти.

Вкрай низька довіра і до трастових фондів, якими є фонди індивідуального пенсійного страхування. Передбачаю, що ще гірша соціологія — в контексті ступеню довіри українців до державних пенсійних накопичень. За такого стану речей, навряд чи є доцільно “форсувати” накопичувальний пенсійний рівень — більшість людей, вочевидь, будуть переконані, що держава їх додатково обкрадає.

Алгоритми адекватного “накопичення” пенсій

Щоб пенсійна реформа другого рівня не зазнала краху, на мій погляд, необхідно врахувати наступні позиції:

— накопичувальну систему потрібно втілювати в горизонті найближчих п’яти років — після подолання наслідків коронакризи, зменшення “тіньового” сектору принаймні вдвічі завдяки податковій і судовій реформі, після досягнення зростання ВВП принаймні на 3%, а головне — після створення повноцінного фондового ринку. Врешті-решт, мають бути спочатку встановлені шляхом консенсусу адекватні податки, прийнятні для всіх “стейкхолдерів” податкової системи (сьогодні МСБ набагато вигідніше заплатити 10% за “трасферт” коштів у тіньову готівку, аніж сплачувати 41,5 % з зарплатного фонду до податкового “казана”);

— перед впровадженням реформи потрібно створити централізований гарантійний фонд пенсійних внесків — за моделлю Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. А також — встановити посилені вимоги до компаній з управління активами (створення власних резервних фондів, достатній рівень капіталу і покриття ним операційного та ринкового ризиків тощо). Для запобігання можливої націоналізації заощаджень потрібно створити розподілену систему пенсійних рахунків, таким чином уникнувши монополії держави;

— урядові не потрібно винаходити велосипед, з огляду на успішні світові моделі впровадження другого рівня пенсійного забезпечення. Наприклад, у Великобританії з 2012 р запроваджено накопичувальну систему з обопільними і мінімальними внесками — по 1% з боку працівників і роботодавців. Ставки почали поступово збільшувати аж через 5 років, протягом цього часу було відшліфовано всі алгоритми накопичувального рівня. В умовах України є сенс включити відсотки, що потраплятимуть до спеціального фонду, в існуючий рівень оподаткування зарплат — таким чином оминемо чергового посилення фіскалізації, яке сьогодні неприпустиме;

— врешті-решт, вітчизняне експертне середовище висуває цілком слушні альтернативи щодо подолання пенсійної кризи. Зокрема, впровадити другий рівень, поєднавши земельну і пенсійну реформу, коли компанії з управління активами і недержавні пенсійні фонди мали б ексклюзивне право на купівлю земель сільгосппризначення з метою здачі її в довгострокову оренду і отримання стабільних прибутків, захищених від інфляції (Олексій Кущ). Так само є пропозиція подолати дефіцит бюджету Пенсійного Фонду, поповнюючи його за рахунок т. зв. нефіскальних напрямків: продажу об’єктів великої приватизації, ренту за використання надр і водних ресурсів, акцизів, експортно-імпортних мит і т. д. (Віктор Медведь). Власне кажучи, опції є, немає лише стратегічного бачення уряду щодо пенсійної реформи. Адже, за великого бажання, відповідальності і фаховості, цілком можливо забезпечити українцям виплату солідарних пенсій і через 15-20 й більше років.

Олег ТІТАМИР, президент ГО “Українська організація захисту споживачів послуг”