Філософія приватизації вимагає змін

Тому розробка урядом законопроектів “Про внесення змін до деяких законів України з питань приватизації” та “Про Державну програму приватизації на 2007-2009 роки” є своєчасним і необхідним кроком. Проте запропонована урядом Державна програма приватизації отримала нищівну критику експертів. Значною мірою це зумовлено тим, що у законопроекті перевага надана застарілим механізмам, не здатним забезпечити прозорості та відкритості приватизації.

Ретроспективний погляд на п’ятнадцятирічний досвід вітчизняної приватизації, а ще більше тенденції, що спостерігаються останнім часом, висувають на порядок денний проблему переосмислення двох питань: хто і як продає державне майно. В урядових ініціативах немає такого переосмислення, навпаки, в них “цементується” існуюча модель роздержавлення.

Стара модель роботи в законі

Якщо проаналізувати законотворчу роботу Фонду державного майна (ФДМУ) останніх років, то відслідковується чітка залежність — чим менше роздержавлюється об’єктів, тим більше активність ФДМУ із законодавчого закріплення власної необхідності, відшукання додаткових функцій та завдань.

Черговий варіант закону “Про Фонд державного майна України” повернувся до Верховної Ради України з пропозиціями глави держави. Як і раніше основне зауваження президента України полягає в тому, що ФДМУ перебирає на себе функції йому не властиві. Замість того, щоб розробити концепцію функціонування органів приватизації в сучасних економічних умовах і реалізувати її у відповідному законі, ФДМУ робить спроби імплементувати стару модель у правове поле через інші закони.

B три етапи приватизації

Нині можна чітко виділити два етапи приватизації. Перший — це масова приватизація, завданням якої було забезпечити “критичну масу реформ”. Другий сучасний етап — це індивідуальна приватизація, покликана наповнювати бюджет. ФДМУ, розробивши вищезазначені законопроекти, пропонує пролонгувати другий етап ще на 2 роки. І це закономірно. Коли державну політику визначає агент з продажу, відповідно, вона і буде зводитися до отримання разового економічного ефекту у короткостроковій перспективі.

При більш ніж двократному скороченні кількості об’єктів, які приватизуються (з 1658 у 2001 році до 672 у 2006-му), кількість праців-ників ФДМУ, що займаються приватизацією, майже не змінилась. За 2006 рік центральним апаратом Фонду було оголошено близько двох десятків конкурсів з продажу пакетів акцій ВАТ вартістю 972 мільйонів гривень. За їх підсумками продано 4 об’єкта, за які Фонд отримав аж 57 мільйонів гривень.

Це зумовлено тим, що приватизація розглядається лише як спосіб наповнення бюджету, а не як механізм реформування відповідної сфери економіки. Ситуація навколо приватизації ВАТ “Укртелеком” наявно ілюструє це твердження. Ані ФДМУ, ані уряд не ставлять питання реформування телекомунікаційного ринку.

Вже має розпочатися третій етап приватизації — інституціональний, на якому роздержавлення має розглядатися як складова реформування сфер економіки, а наповнення бюджету при цьому має стати другорядним завданням. Не змінивши ідеологію приватизації неможна братися до реформування залізничного транспорту, оборонно-промислового комплексу, санаторно-оздоровчої сфери, енергетики тощо.

Ефективний продавець і управлінець

На цьому етапі також має бути забезпечено розмежування функцій управління об’єктами державної власності та її продажу. Важко поєднати в одному органі дві суперечливі функції ефективного продавця і корпоративного управлінця. У ФДМУ мають залишитися тільки ті державні корпоративні права, які плануються до продажу. Решта мають бути розподілені між недержавними управляючими структурами, а також органами влади, які здійснюють державне регулювання окремих сфер економіки, це може стосуватися корпоративних прав стратегічних підприємств та під-приємств-монополістів, закріплених у державній власності. При цьому цільове призначення пакету має визначати орган влади, відповідальний за економічні реформи, а не ФДМУ.

Від масової приватизації до індивідуальної

Механізми продажу державного майна є застарілими, невідповідними вимогам сьогодення. Вже котрий рік поспіль процес роздержавлення триває за “перехідною” програмою приватизації. Перехідною в тому сенсі, що програма мала забезпечити перехід від масової сертифікатної приватизації до індивідуальної. Недосконалі механізми приватизації, як виявилось, є дуже корисними для ручного керування приватизацією.

Нова програма приватизації, підтримана Верховною Радою України, є лібералізованою версією попередньої. Насамперед це збереження кваліфікаційних вимог до потенційних покупців. Маніпулювання цими вимогами є інструментом недопущення до володіння не лише випадкових покупців, але й потужних інвесторів.

Поряд із цим програмою започатковані спрощені механізми продажу, зокрема аукціон без оголошення ціни. Це є обґрунтованим заходом для забезпечення продажу неліквідних дрібних пакетів акцій. Окрім того, застосування такого способу продажу контрольних пакетів акцій групи В є недоречним.

Перерозподіл чи роздержавлення

Гальмівним фактором великої приватизації є вимога програми про проходження відкритими акціонерними товариствами, процедури лістінгу на фондових біржах. Реалізація цієї вимоги призведе до подовження у часі процесу приватизації, але не вплине на якість підготовки об’єктів до продажу і не гарантує максимізації ціни продажу. Разом з тим постає питання, чи витримає вітчизняний фондовий ринок приватизаційне навантаження, чи стане ефективним способом роздержавлення, чи буде ще одним механізмом тіньової приватизації та анонімного перерозподілу державної власності.

В цілому приватизація має розглядатися не як джерело фінансування поточних витрат, а як дієвий механізм структурних перетворень. Необхідною є зміна філософії приватизації. Управління об’єктами державної власності має бути ефективним механізмом реалізації державної політики у відповідних сферах економіки.

Має бути посилена відповідальність органів влади за ефективність управління об’єктів державної власності.

Євгеній КАПИНУС,

заступник керівника Головної служби соціально-економічного

розвитку, керівник департаменту власності та інвестицій

Олег КАНЦУРОВ,

директор Інституту економіки і геополітики