Цієї неділі відбудуться парламентські вибори в Польщі, на які Україна чекає з надією та з побоюванням.
З надією — оскільки вважається, що українсько-польські розбіжності останнього часу пов'язані з передвиборною боротьбою. А отже, після виборів міждержавні відносини мають нормалізуватися.
З побоюванням — тому що повноцінної нормалізації стосунків після 15 жовтня може й не статися. А носії антиукраїнського порядку денного в Польщі можуть навіть зміцнити своє становище за підсумками виборів.
Суперечка між нашими країнами стала одним із найбільших розчарувань 2023 року. І, звичайно, велика спокуса звести її до суто суб'єктивних причин, зваливши всю провину на Володимира Зеленського, на Анджея Дуду чи на московських провокаторів. Але, на жаль, для зіткнень між біло-червоними та синьо-жовтими існують і цілком об'єктивні передумови. І головна з них — це схожість між нами та нашим західним сусідом.
Сучасна Україна має більше спільного з Польщею, ніж з будь-якою іншою країною Євросоюзу. Нас ріднить багато чинників: географічних, історичних, культурних, ментальних. Але, за іронією долі, ця близькість стає природним джерелом розбіжностей.
Як відомо, різні магнітні полюси притягуються, але однакові відштовхуються.
Ефект однакових магнітних полюсів проявився ще за президента Порошенка, коли між Києвом та Варшавою виникли гострі тертя на історичному ґрунті. Так сталося саме через те, що Україна успішно перейняла польську модель історичної пам'яті.
Ні для кого не секрет, що вітчизняний Український інститут національної пам'яті (УІНП) створювався за образом та подобою однойменної польської установи. Багато історичних наративів, взятих на озброєння Україною після 2014 року, дуже сильно нагадували польські. Тут і уявлення про моральну перемогу, яку в 1940-х здобули воїни Армії Крайової чи Української повстанської армії. І віра в те, що, власне, минуле складається винятково з подвигів та жертв, але аж ніяк не зі злочинів. І глибока переконаність у тому, що національні герої мають бути поза критикою.
Але що більше відрізняються одна від іншої дві моделі національної пам'яті, то менш імовірний конфлікт між ними. Скажімо, в основі німецької історичної політики лежить комплекс вини, а в основі ізраїльської — досвід жертви. Одні наголошують на злочинах власних предків під час Другої світової війни, інші — на стражданнях своїх предків у ті ж роки. Ці абсолютно різні два підходи ідеально поєднуються один із одним.
А польський та український історичні наративи виявилися надзвичайно схожими — і передбачувано зіткнулися.
З'ясувалося, що один національний міф може розвиватися лише на шкоду іншому; що ідеалізоване уявлення про УПА неможливо поєднати з ідеалізованим уявленням про АК; а глорифікацію ОУН не можна поєднати з глорифікацією Другої Речі Посполитої.
Щоби піти назустріч українцям, Польщі довелося б переглянути принципи історичної політики, яким ми в неї навчилися. Щоб задобрити поляків, Україна мала відмовитися від принципів, запозичених у Польщі. Але вчитель виявився надто послідовним, а його учень — надто здібним. Відступати не має наміру жодна зі сторін, а тому історичні розбіжності між біло-червоними та синьо-жовтими так і не були вирішені.
2023 продемонстрував, що ефект роз'єднуючої подібності може зачіпати не тільки історичну політику, а й інші сфери. Наприклад, економіку. Поняття “національних економічних інтересів” означає для сучасної Польщі не менше, ніж для сьогоднішньої України. Воно означає набагато більше, ніж такі поняття, як “ринок”, “конкуренція” чи “вільна торгівля”. Знехтувати інтересами польських фермерів — такий самий болісний іміджевий удар для президента Дуди, як і для президента Зеленського — пожертвувати інтересами українських аграріїв. І якоїсь миті обидва лідери опинилися в пастці, де будь-яка публічна поступка загрожувала втратою обличчя.
Більше того, є ймовірність, що нинішні розбіжності між Києвом та Варшавою — це своєрідна прелюдія до ще більш запеклих повоєнних суперечок.
Цього літа публіцист Павло Казарін озвучив питання, яке має величезне значення для повоєнного майбутнього: хто кому має дякувати? Україна країнам НАТО — за те, що вони допомагають їй відбивати кремлівську агресію? Чи країни НАТО Україні — за те, що вона бореться з агресором замість них? Неважко спрогнозувати, що в українсько-польських відносинах це питання стоятиме особливо гостро: через ту саму близькість між двома країнами.
Якщо наші співгромадяни розглядають Україну як щит Європи, то, найперше, цей щит прикриває найближчого західного сусіда. Якщо припустити, що Росія готова воювати з країнами НАТО, атаку на Люблін уявити значно легше, ніж бомбардування Антверпена або висадку десанту в Неаполі. Виходячи з цього, українці можуть вважати, що Польща в більшому боргу перед ними, ніж будь-хто.
Але багато поляків можуть бути впевнені, що їхню країну надійно захищено колективною північноатлантичною парасолькою. А отже, це не вони в боргу перед Україною, а українці в боргу перед Польщею — причому більшою мірою, ніж перед будь-ким. Бо без всебічної сусідської підтримки Україна не змогла б протистояти російському вторгненню.
Після війни Польща може нагадати нам, що у найважчі часи вона прихистила багато сотень тисяч українських біженців. Теоретично це дозволить будь-якої миті дорікнути Україні недостатньою подякою.
Проте горді українці можуть пригадати той факт, що більшість наших дорослих біженців швидко працевлаштувалися та почали піднімати польську економіку. Отже, це Польща має бути вдячна нам за приплив робочих рук.
Знаходження компромісних оцінок може виявитися нелегким завданням: знову-таки через схожість між Варшавою та Києвом. Через те, що польське національне самолюбство не поступається українському, а українське — польському.
Але є одне суттєве “але”. Щоб взяти участь у повоєнному змаганні національних амбіцій та мірятися гонором із Польщею, Україні необхідно вистояти під тиском Кремля. А це завдання навряд чи можна здійснити без тісної кооперації між білим, червоним, синім і жовтим.
