Дипломатія нафтогонів

12 із 20 найбагатших підприємств планети спеціалізуються на видобутку нафти. Високотехнічний, самовпевнений, модерний світ насправді не здатний позбутися жорстокої нафтової залежності. І не факт, що прагне. Нафтовий бізнес утримує таку кількість світового чиновництва, що багато з них давно навчилися виправдовувати доцільність давніх корупційних схем.

Хай там що лунає в офіційних промовах, нафтові інтереси проступають за цікавістю політиків до подій у Лівії. Хоч би як французькі лідери відхрещувалися від валіз з африканською готівкою, нафтодолари і далі залишаються важливим елементом політичного впливу. Нафтова доба не мине, доки її не зруйнує сильніша альтернатива.

“Нічого про нафту, все про демократію”

Голос французького президента урочисто проголошував: “Ми підтримали повстанців із почуття справедливості”. Оператор вихоплював з юрби, що зустрічала Ніколя Саркозі в лівійському місті Бенгазі, усміхнені обличчя молоді. Дехто з них вимахував французькими прапорами. “Немає жодного розрахунку, жодної домовленості, — проголосив Саркозі. — Ми не прагнемо допастися до ваших багатств, не розраховуємо на жодні привілеї”.

“Формально все це так, — прокоментувала колега, з якою ми разом дивилися новини. — Французька та британська держави до перерозподілу лівійського ринку не торкатимуться. Але цікаво подивитися, чи зміняться позиції приватних нафтових концернів British Petroleum і Total? За часів Муаммара Каддафі найкомфортніше в Лівії працювалося італійській Enі. Вона і за ембарго не пішла з місцевого ринку”.

Геополітика нафти. Лівійські події нагадали, що рушієм світової політики є не лише газ, а й чорне золото. А також, з огляду на поширення атомної енергетики, уранові родовища. Вугілля вже пережило свій пік і вплив, а відновлювані джерела енергії ще не набули масового вжитку. Транспортне пальне, пластмаси, синтетика — і бідні, і багаті країни ще не навчилися без них обходитися.

На офіційному рівні, напевне, справді немає чітких домовленостей між лівійськими повстанцями та натхненниками натівської збройної місії з повалення Каддафі. Але західний великий бізнес не ловить ґав. Навіть якщо нова влада Лівії пообіцяла розподіляти ринки тільки через прозорі тендери, підприємці ревно шукають будь-яку інформацію про те, чиєю персональною волею визначатиметься доступ до нафти.

“Не сумніваюся, що більшість повстанців щиро прагнуть змін, — каже Жан-Люк, колишній представник французького концерну Total у Габоні. — Людям притаманно мріяти про волю, гідність, заможність. Проблема в іншому: лівійці ще не навчилися жити та діяти в умовах вільного вибору. Вони, може, й хочуть демократії. Але досі не мали нагоди осягнути, як нею користуватися. А бізнесу промахнутися не можна. Криза”.

За попередніми оцінками, 10 років розбудови лівійської економіки коштуватимуть щонайменше €200 млрд. Лівійський ринок, що відкриється для нових партнерів, — це газ і нафта, медицина та комунікації, питна вода й світло... “За Каддафі французькі фірми перекривали лише 6% лівійської економіки, — пояснює Жан-Люк. — У перші дні вересня понад 400 потужних підприємств зібралися на інформаційну нараду в організації керівників французького бізнесу MEDEF. Цього, звичайно, ніхто не скаже вголос, але всі сподіваються, що нова влада не забуде, що для неї зробила Франція”.

“Нічого про нафту, все про демократію, — узагальнила колега враження від телерепортажу з Бенгазі. — Чомусь ніхто не поспішає підтримати сирійську опозицію. Хоча кількість забитих мирних мешканців добігає 3 тис. Але в Сирії нафта закінчується, видобуток зменшується щороку на 9%... Дипломатія нафтогонів уміє мовчати про найважливіше”.

Чорні гроші та чорне золото

Поки лівійські повстанці шукають та не знаходять полковника Каддафі, французи в режимі мильної опери відстежують епізоди чергового скандалу довкола “чорних” грошей політичних партій. Ніби теж, на перший погляд, “нічого про нафту”. Але насправді валізи з готівкою, про які зважився розповісти колишній посередник тіньових операцій, а нині адвокат і борець за правду Робер Бурґі, десятиліттями надходили до Парижа за непрямою участю французької кампанії Elf (нині Total) переважно з нафтових держав: Габону, Кот-д’Івуару, Чаду, Нігерії, Камеруну...

Термін “Франкоафрика” запровадили в 60-х роках минулого сторіччя французькі журналісти. У такий спосіб, в одне слово та не переймаючись законами граматики, було визначено корупційну схему між високими паризькими кобінетами, потужними нафтовими кампаніями й африканськими диктаторами. Донедавна щільно закрита система політичного клієнталізму підкидала коштів правим і лівим, владі та опозиції.

Диктатори у схемі делікатно заплющували очі на екологічні нюанси та інші аспекти присутності західних видобувачів. Французьке керівництво не помічало фешенебельного житла в елітних кварталах Парижа, яке ті купували собі та родичам на вкрадені у власного народу кошти. Енергетичні концерни примудрялися так вести бухгалтерію, щоб вистачало і собі, і рідній владі, і диктаторам.

Бурґі розповів цими днями, нібито валізи з готівкою діставали всі по черзі президенти П’ятої республіки включно з героїчним Шарлем де Голлем. Але нібито на Саркозі ланцюг зламався. Поза тим стосовно чинного президента Франції є інша інформація.

Журналіст і письменник П’єр Пеан нещодавно видав книжку “Валізова республіка”. Автор пише, нібито не хто інший, як Муаммар Каддафі, передав на кандидата в президенти Ніколя Саркозі велику суму “чорних грошей”. Каже він і про інші надходження.

Упереджуючи зловтішність опонентів “прогнилого Заходу”, зауважу, що корупція — універсальне явище. Вона не має специфічних національних ознак. Змогли ж грузини геть позбутися хабарників у міліцейській формі! У різні періоди кожне суспільство виставляє свої моральні заборони. Або, навпаки, збиває планку. Здатність до одужання визначається, зокрема, правом на поширення небезпечної для влади інформації.

“Нафтові та газові держави набувають дедалі більшої геополітичної ваги, — констатує Франсуа-Ксавьє Вершав, автор книжки “Франкоафрика — найдовший скандал республіки”, яка свого часу здійняла потужну суспільну дискусію у Франції. — Дружні голосування в ООН, поступки в доступах до стратегічних ринків... Нафтова залежність має гірку ціну. Але й Арабська весна, вочевидь, знайде продовження в інших, досі безсловесних регіонах світу. Рух за звільнення неминуче потягне за собою новий великий перерозподіл ринків сировини”.

Чи зуміє Україна, яка з 11—14 млн тонн спожитої на рік нафти майже 70% продукту завозить із Росії, скористатися з нових можливостей? Невдачі в тендерах на відбудову іракської економіки поки що не дають підстав для оптимізму. Схоже на те, що в Лівії Київ також має мало шансів отримати цікаві контракти. “Свого часу, коли Каддафі у 2004 році відвідав Україну, він погодився допустити Нафтогаз до розробки кількох родовищ, — розповідає колишній український дипломат. — Але наша держава тоді так і не знайшла грошей, щоб інвестувати в проект. Потім ми не зуміли вибороти статус кандидата до членства в НАТО. Ймовірно, у Лівії країни — члени НАТО як розпочали війну, так і виграють найкращі контракти. А Україна зі своєю позаблоковістю вкотре дістане позаконтрактність”.

На думку Вершава, найгостріша проблема залежних від чужої нафти країн — не так усталені економічні зв’язки, вибудувані довкола нафтогонів, як звичка до пасивності, залежності, у певному сенсі маргінальності на світовому енергетичному ринку. За такою логікою, Україні, щоб по-справжньому взятися до диверсифікації своїх енергетичних джерел, доведеться не лише підняти суспільну моральну планку, а й навчитися сміливіше спілкуватися зі світом.

Алла ЛАЗАРЄВА