Катерина Стінберг: про ідентичність “я — маріуполець”

 Маріупольчанка Катерина Стінберг в своєму блозі для 0629 піднімає дуже цікаву тему — що таке “маріупольська ідентичність”. Чому люди, які поїхали з міста, насправді все ще залишаються там.

Слово — Катерині. 

Хочу поговорити на непросту тему — про ідентичність. Ми часто визначаємо себе через певну групу людей, які мають щось спільне. 

Це нормальна річ, відносити себе до тих чи інших груп, казати про себе — “я — українець” “я — інженерка”, “я — ліберал”, “я — феміністка (або ні)”, “я — православна людина”, “я — вишивальниця”.

Ми будуємо свою ідентичність через дуже різні фактори. На деякі ми можемо свідомо впливати, обираючи професію, хобі, круг спілкування, місце проживання. Інші — національність, місце народження, родина — сталі. Ми не можемо їх змінити. Релігію, громадянство, мову змінити можна, але для цього потрібно докласти певні зусилля. 

Я бачу, як зараз формується дуже сильна ідентичність “я — маріуполець”. Мабуть, до цього подібним чином була ідентичність “я — чорнобилець”. Вже коли я вчилась у школі, минуло майже 20 років з аварії на ЧАЕС. А ми чітко знали, що один однокласник — з родини з Чорнобиля. Здавалось би — були й інші, хто не народився в Маріуполі, а переїхав з батьками чи батьки переїхали до народження дитини чи невдовзі після. Мої батьки взагалі з Таджикистану, бабуся майже все життя прожила в Душанбе. Чи було це частиною моєї ідентичності? Може десь в кінці четвертого-п’ятого десятка моїх Я. 

Але розділений досвід поєднує. У нас навіть в дорослому віці набагато більше спільного з однокласниками, з якими ми не спілкувалися 20 років, аніж з більшістю інших знайомих. Адже розділеного з однокласниками досвіду — 10 років формування особистості. Це не забувається та не проходить даремно. 

А розділений досвід Маріуполя не забудеться тим більше. Адже надто він значний, цей досвід, надто важливу роль він зіграв у нашому житті. І, що важливо — одночасно. 

З одного боку, це добре, адже не аби-як поєднує. Якоюсь мірою ми вже відчули свою силу. Вже неможливо зовсім не брати до уваги колективну думку та волю маріупольців. Бо інакше потрібно буде просити вибачення, як у випадку “Юрика”. На жаль, не завжди ще це працює, але ж потроху починає працювати. Ми відчуваємо підтримку один від одного, ми розділяємо наш біль, ми радіємо один за одного, допомагаємо. Ми стикаємося зі схожими проблемами, і, мабуть, розуміємо один одного краще, ніж хтось інший. Ми знаємо, що нас, маріупольців, багато.

Але я по собі бачу, що ідентичність “я — маріуполець” відіграє все більш вагому роль, перекриваючи інші. І я певним чином зациклююсь саме на цьому. Можливо, це і є причиною, що я досі проводжаю примруженим оком літаки та не люблю запах диму. 

Раніше жартували, що можна вивезти дівчину з села, але неможливо вивести село з дівчини. Але в кожному жарті є доля правди. Про маріупольців можна сказати, що можна виїхати з Маріуполя, але ментально ти залишаєшся в ньому назавжди. 

Ідентифікувати себе через Маріуполь — легко, це автоматично відносить тебе до великої сильної спільноти. 

Кожени із нас — значно більше, аніж наша ідентичність “я — маріуполець”, адже це лише частина нашої особистості. Але це не має бути центром формування особистості. 

Я сподіваюсь, що мої слова нікого не зачепили. Я пишу це по своїх відчуттях, про себе та для себе. Але буду дуже рада почути ваші думки з цього приводу. 

P.S. Можливо, коли-небудь я більш не ділитиму рослини на дві групи “Ти диви, саме такі у нас росли” та “Ой, який красивий, шкода, що у нас таких не було”. Це — з першої групи. Саме такі мускаріки росли у мене біля колодязя.

PPS. Ну, і щоб два рази не вставати, нагадую, що триває збір на автівку для підрозділу розвідників 78 полку, де поміж інших котиків є котик з Маріуполя. 

Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/86FDQBXHk5?fbclid=IwAR3OBlQUfsmEYvCoixGa9_fG-rXLJAtHUcsuvrVLhUC8gk9_BQoHBvWTZzQ