Перекопський світлофор

Те, що трапилося на кордоні з Кримом у минулі вихідні, — це прямий наслідок страусиної політики влади, яка, здається, не тільки забула про повернення Криму, а й Херсонську область уже не може вважати українською територією. Бо, пробачте, вдавати, що не помічаєш громадської блокади півострова впродовж двох місяців, тобто формально цивільних людей, які фізично не пускають з однієї адміністративної одиниці до іншої вантажівки й перевіряють замість правоохоронців усіх, хто проїжджає, — це просто розписатися у власній неспроможності та імпотентності. Так, можна видумувати міфічні “багатоходівки” про те, що, мовляв, це насправді Банкова чужими руками робила те, що не могла зробити своїми, щоб не псувати відносин із вегетаріанським Заходом і не давати РФ приводів для ескалації. Але факт залишається фактом: держава ніяк не реагувала на громадську блокаду, яка, до речі, порушує кілька законів, якщо говорити юридичною мовою. Тобто розписувалася в тому, що її апарат примусу не діє.

А коли вирішила втрутитися, то краще не втручалася б. Бо робити спроби екс-беркутівцями відігнати від електроопор громадських активістів, передовсім із числа кримських татар, які вимагають не торгувати з окупантом, і все це в річницю початку Майдану, — то просто феєричний ідіотизм та некомпетентність, які прямо випливають із того, що держава самоусунулася від вирішення нагального вже понад півтора року питання: необхідності припинити всі контакти з агресором. Що включає в себе й окуповані ним території.

Натомість держава та її лідери бездіяльні. Чи навіть гірше. За красивими словами про “війну до останнього клаптика української землі” приховуються чергові “договорняки”, одним із найяскравіших виявів якого є торішній контракт на поставку світла в Крим чи створення тут “вільної економічної зони”. Так, тут знову можуть включитися “багатоходові експерти”, мовляв, то ж було правильне рішення, бо за це Росія минулої зими постачала нам електроенергію, яку ми самі не могли виробляти через втрату донбаського вугілля та відповідно недієздатні ТЕЦ.

Постає питання: у нас війна за комфорт чи за незалежність? Ні, я розумію, що воювати, коли в тебе є світло, вода, працює комп’ютер із телевізором, краще, ніж, як, наприклад, країни Балтії в 1990-х, потерпати від нестачі електропотужностей через повний розрив відносин із РФ. 

Це я все до того, що будь-які пояснення на кшталт “так це ж економічно вигідно продавати світло до Криму” чи “вугілля в Росії купувати вигідніше, ніж в іншому місці” — то і є та сама славнозвісна “зрада” в чистому вигляді. Так само нічого не варті туманні натяки провладних спікерів на те, що, мовляв, Захід буде незадоволений, якщо ми влаштуємо “світлоцид”. Воно ніби й так, он навіть наполохана пані бальзаківського віку, тьху ти, тобто МЗС Німеччини розродилося швиденько за­явою, що “від політичного (sic!) конфлікту не мають страждати звичайні люди”.

Але ж коли йому треба, то пан Порошенко успішно ігнорує голос західних партнерів. Наприклад, щодо того, аби прибрати нарешті Шокіна з посади генерального прокурора чи розібратися з корупціонерами на кшталт Ігоря Кононенка у власному оточенні. Тим більше, як свідчить світова практика, поважають і погоджуються тільки з жорсткою, послідовною та визначеною позицією. Особливо коли є постійна готовність її захищати. Натомість тиснуть тоді, коли позиції немає, а отже, з’являються лакуни для підкилимних ігрищ.

Через цілковиту бездіяльність влади діяти змушені активісти. Як уміють і як можуть. Навіть якщо це незаконно, а підрив електроопор справді незаконний, його можна і як теракт кваліфікувати. При цьому уряд і президент знову ж таки пасивно спостерігають за подіями, демонструючи повну безпорадність. Або, що ще гірше, намагаючись обманути людей, кидаючи їм кістку у вигляді якоїсь чергової “тимчасової заборони на рух вантажного транспорту до АРК”. Якщо влада за блокаду, тоді слід було припинити подачу електрики, заборонити торгівлю. Вже давно, офіційним рішенням уряду. Якщо не навесні 2014-го, о’кей, тоді навесні 2015-го. Якщо влада проти блокади, слід було встановити охорону електроопор і публічно аргументувати свої дії. Так само давно. Натомість Банкова й Грушевського просто не в змозі зробити чіткий вибір і пливуть за течією. Це найгірший варіант розвитку подій. Нинішня ж картина видається доволі абсурдною: після знищення електроопор влада поспіхом їх відновлює, наразі частково, але показово адресно, передовсім для фірташівського “Титану”, що одразу за Перекопом. Зовні бачиться так: Київ заднім числом домовляється з активістами, щоб відновити енергопостачання в окупований Крим, таким чином розписується, що не вповні контролює ситуацію на південному кордоні, й водночас демонструє, що зобов’язання перед окупантами та “хімічним” олігархом понад усе.

Позиція України щодо блокади Криму та Донбасу повинна бути чіткою і визначеною: будь-яке постачання будь-чого на окуповану територію має бути офіційно припинене. А виконанням цього розпорядження повинні займатися офіційні особи з офіційними повноваженнями та відповідною зоною відповідальності.

Повторювати про те, що в нас на Сході саме війна з російським агресором, а не щось інше, не потрібно вже ні для кого у світі. Очевидно, що РФ — це наш ворог, окупант частини української території. Утім, нинішня влада й далі має з нею економічні відносини. А також торгує з окупованими територіями, постачає туди свої товари, електроенергію тощо.

Настав час називати речі своїми іменами. Якщо в нас війна і Росія — ворог, тоді ми маємо чесно сказати, що не будемо й не можемо зараз забезпечувати окуповані території нічим. Ні світлом, ні товарами, ні водою. Ми повинні перестати гратися в розмови про “наших громадян там”. На жаль, зараз нічим не можемо їм допомогти, і це навіть якщо оминати слизьке питання про їхню лояльність та про те, кого взагалі слід вважати громадянином України в таких умовах. Час зайняти чітку, послідовну позицію. Всі інші “шляхи” — політичні брудні оборудки, які так любить усім нав’язувати Кремль.

Богдан БУТКЕВИЧ