Повсюдні мінування, відсутність авіації, брак артилерії та досвідчених командирів — що сповільнює наступ української армії

“В адміністрації Байдена непокояться, що наступ відстає від графіка”. 

“Бундесвер вказав на недоліки українського наступу”. 

“Розвідка США вважає, що ЗСУ не досягнуть ключової мети наступу цього літа”.

Це кілька цитат авторитетних західних ЗМІ щодо дій українських Сил Оборони з широко анонсованого наступу (який часто називають контрнаступом), що розпочався в червні.

На думку українських аналітиків, оцінки деяких іноземних політиків і ЗМІ є доволі спрощеними і випливають з того, що західні експерти споглядають за ситуацією, спираючись на стандарти своїх армій та значно менш інтенсивних бойових дій.

“Українська правда” розбиралася, яким насправді є темп українського наступу, що заважає його пришвидшенню та які проблеми виявила масштабна операція на півдні та сході України.

Для підготовки цього матеріалу УП спілкувалася з кількома десятками військовослужбовців, експертів та волонтерів. Частина з них погоджувалась говорити під диктофон, частина висловлювала свою думку не під запис. 

Обстановка на напрямках, де наступають Сили оборони (станом на початок вересня 2023):

1. Таврійський (наступальні дії почались у червні). Українські військові не без складнощів, але прориваються до головної укріпленої лінії оборони росіян, так званої “лінії Суровікіна”, одразу в двох точках: під Великою Новосілкою та в районі нещодавно звільненого Роботиного.

Під Великою Новосілкою вдалося звільнити сім сіл уздовж річки Мокрі Яли — це 10 кілометрів углиб російської оборони. Втім, як розповів нещодавно командувач Оперативно-стратегічного угруповання військ “Таврія” Олександр Тарнавський, наступ під Великою Новосілкою, від якого потенційно можна рухатися в бік Маріуполя, був лише відволікаючим маневром.

На думку військових експертів, основною точкою наступу Сил оборони на Таврійському напрямку буде Мелітополь або Бердянськ. Це допоможе “розрізати” логістичне сполучення Криму та Росії через окуповані території.

2. Бахмутський (активні дії почались у травні). За чотири місяці наступальних дій Сили оборони просунулися на 4-6 кілометрів на південному фланзі й місцями на 2-3 кілометри на північному.

На півдні українські військові перейшли канал “Сіверський Донець — Донбас”, втім, поки що не змогли відбити ключові села на цьому фланзі — Кліщіївку та Курдюмівку. Об'єктивно, до кінцевої мети наступу, а саме до оточення Бахмута, ще багато роботи.

3. Херсонський (на напрямку проводять періодичні розвідувальні та диверсійні дії). Наступ на Херсонщині має доволі специфічний характер, тому виміряти його масштаб складно. Через те, що кинути понтон через Дніпро та підтримувати логістику на окупованому березі наразі неможливо, Сили оборони діють переважно в форматі засідок, диверсій і атак на опорні пункти росіян.

4. За даними УП, Сили оборони висуваються на окупований берег щонайменше з березня цього року. 29 серпня стало відомо, що військові символічно підняли український прапор у районі дач, що розташований по той бік Антонівського мосту.

Підготовка ворога: мінування, рельєф та окопи 

Чи не єдина позиція, в якій одностайні як західні аналітики, так і українські військовослужбовці, виглядає так: головною складністю цієї хвилі наступу для Сил оборони є подолання мінних полів. Як зазначають у розмові з УП експерти, іноді міни розташовані на відстані 50-60 сантиметрів одна від одної.

“Ворог забезпечений величезною кількістю мін. Є місця, де на один квадратний метр є з десяток мінних засобів різних видів. І в умовах поточної “зеленки” їх не видно”, — розповідав в УП.Фронтлайн командир роти ударних безпілотних авіаційних комплексів Роберт Бровді (позивний “Мадяр”).

Один модуль російського універсального мінного загороджувача (УМЗ, машини для дистанційного мінування) може нести від 30 до 120 протитанкових мін або до 2100 протипіхотних мін типу “Лепесток”. А таких модулів у УМЗ може бути шість. Тому площа мінування однієї машини може сягати 30 метрів завширшки та 5 кілометрів у довжину.

Найгостріше з цією проблемою українські військовослужбовці стикнулися на основному напрямку наступу — Таврійському, тобто в Запорізькій і частині Донецької області. Там росіяни мали півтора року на підготовку до нашого наступу.

“Навіть військові з досвідом говорять зараз, що перед нами — нереальна кількість мін, а просування по замінованій ділянці — це дуже повільна справа. Виходить група, по ній починає працювати все — від кулеметів до мінометів, артилерії, дронів-камікадзе… І тут два варіанти: або ти працюєш швидко й покладаєшся на удачу, або ти робиш усе повільно, але ризикуєш не дійти до позиції противника, бо групу просто “розберуть”.

Втім, враховуючи наш успіх у районі Роботиного, я вважаю, що скоро можна буде трохи пришвидшувати темп наступу. Бо основні мінні загородження й оборонні лінії на цьому напрямку вдалося прорвати”, — розповідає УП командир механізованого відділення 47 бригади “Маґура” Ігор Ганненко. 

Що важливо: росіяни не просто масштабно та щільно мінують, вони ще й роблять це доволі грамотно. Міни розкладають так, щоб після незначного просування українські сили залишилися на максимально відкритій ділянці й були доступні для ураження протитанковими засобами або артилерією. 

“Також вони риють дуже вузькі та глибокі, метри три, окопи. Це зроблено для того, щоб під час штурму навіть дві людини, які не знають, як побудований окоп, не змогли у ньому розминутися. Далі, наприклад, перший “приліт” — є поранений, і все, група просто стає в цьому окопі”, — додає Ганненко.

Інформацію про активне мінування росіян УП також отримує з Бахмутського напрямку та з Херсонщини. Відступаючи під Бахмутом, росіяни відсуваються на кілька кілометрів від переднього краю, де йдуть активні бойові дії, і знов споруджують мінні поля. На Херсонщині вони мінують гирла річок, а також окупований берег Дніпра, де вже не перший місяць висаджуються українські військові.

Брак озброєння та підготовки особового складу

З огляду на попередній блок, очевидно, що Україні вкрай необхідно багато одиниць техніки для розмінування. На цьому наголошував уже ексміністр оборони Олексій Резніков у інтерв'ю виданню “The Guardian”.

“Російські мінні поля — серйозна перешкода для наших військ, але не нездоланна. У нас є кваліфіковані сапери та сучасне обладнання, але їх украй недостатньо для фронту, що простягнувся на сотні кілометрів на сході та півдні України”, — підкреслював Резніков.

При цьому, як повідомляли західні видання, напередодні наступу Україна отримала менше 15% від всього саперного та інженерного обладнання, яке просила в західних партнерів. Передусім ідеться про таку інженерну техніку як протимінні трали, передача яких, на щастя, уже розблокована міжнародними партнерами. 

Розмінування — досить чутлива тема. Росіяни знають, що Україна відчуває дефіцит необхідного обладнання, тому зумисне полюють на будь-яку техніку, що з'являється на полі бою. З огляду на це українським військовим часто доводиться проводити розмінування вручну.

Саме тому Україна потребує більше підготовлених за кордоном саперів. 

“Сапери потрібні тут і зараз. Їхня робота рятує життя й забезпечує просування наших військ”, — наполягав Резніков.

Другою особливо гострою й очевидною проблемою українського наступу є вкрай малий арсенал авіації та засобів ППО.

“У липні-серпні в західних ЗМІ була штучно роздута думка, що ми воюємо не за західною методологією, а за радянською. Ми воюємо в той спосіб, який вважаємо за потрібне і який є технічно можливим. Жодна американська доктрина не впоралася б з нашою війною хоча б з тієї причини, що в нас немає авіації”, — підкреслив у розмові з УП голова правління Центру оборонних стратегій, ексміністр оборони України (2019-2020) Андрій Загороднюк.

Як зазначають західні експерти та досвідчені українські військові в розмові з УП, за наявних в України засобів, жодна країна НАТО не наважилася б здійснювати настільки масштабні наступальні операції, які проводять Сили оборони України. Тим паче в умовах, коли численні засоби ППО ворога стають на заваді українській авіації, яка наразі не може похвалитися потужностями.

Без паритету в небі Сили оборони мають вкрай обмежені можливості для того, щоб розбивати ворожі укріплення з повітря та забезпечувати масовану авіаційну підтримку сухопутних військ. Натомість у росіян така можливість є, і вона сповна нею користуються, завдаючи ударів по українцях.

Питання постачання Україні F-16 нарешті розблоковано, що, звісно, добре. Проте варто зважати, що, по-перше, західні літаки, за оптимістичними прогнозами, можуть з'явитися в українському небі не раніше весни. По-друге, самі собою винищувачі не є вундерваффе — важливо, який саме арсенал озброєння буде передано разом із літаками.

Нагальною потребою України також залишається артилерія та боєприпаси. Звісно, масштаби дефіциту не порівняти з минулим літом, коли Україна відступала з Луганщини, оскільки не мала змоги відповідати на вогонь росіян, але цей запит є. Українські артилеристи мають точніші установки та боєприпаси, ніж противник, але їх суттєво менше.

“У росіян досі не відслідковується явний дефіцит боєзапасу. Так, якщо дивитися на попередні фази війни, боєзапас дещо зменшився — ми підриваємо їхні склади з БК, руйнуємо їхню логістику. Але це все ще не дефіцит. Вони свою перевагу розуміють і вибудовують свою тактику навколо артилерії”, — констатує командир батальйону “Свобода” Петро Кузик, порівнюючи інтенсивність минулорічної роботи артилерії РФ у Сєвєродонецьку й нинішньої в районі Бахмута.

На Херсонщині, окрім недостатку авіації та артилерії, гостро відчувається ще одна проблема — брак річкового флоту, розповідає УП начальник штабу загону спецпризначення “Любарт” Андрій Д'яченко. Замість озброєних та адаптованих під реалії війни катерів підрозділи використовують надувні човни, які вдається дістати через волонтерів.

“Звісно, хотілося б мати плавучі танки й БТР, — напівжартома каже Д'яченко, — але ми розуміємо, що в нас мало танків навіть для наступу по суходолу. Тому треба хоча б катери”.

Дрони і РЕБ

У використанні FPV-дронів Україна спершу пішла вперед, якщо порівнювати з ворогом. Проте Росія швидко перелаштувала та значно розширила своє виробництво, що змусило українських волонтерів бити на сполох. 

“Достатньо уявити собі ситуацію, коли в двох окопах один неподалік від одного закопалися військові двох армій. Можна відправити штурмувати ворога людей, яких скосять кулеметами, коли вони будуть перебігати через поле. А можна перед атакою запустити для зачистки FPV-дрон і за $400 врятувати значну частину своїх бійців”, — розповідала УП керівниця “Центру підтримки аеророзвідки” Марія Берлінська.

За підрахунками Берлінської, росіяни вже виходять на щомісячне виробництво FPV-дронів у 45-50 тисяч, тоді як в Україні темпи поки повільніші. Окрім самих дронів слід зважати і на боєприпаси до них.

“Та сторона, в якої буде більше ударних дронів різних типів і класів, переможе. Немає значення, скільки буде техніки на землі, скільки нам передадуть західні партнери. Танки, які виготовляють місяцями і які коштують мільйони доларів, спалюються за секунди дроном, який коштує кілька сотень баксів”, — підкреслює Берлінська.

Бійці з аеророзвідки, з якими спілкувалась УП, зазначають, що відчувається дефіцит не тільки дронів-камікадзе, а й інших безпілотників. І держава могла б вирішити проблему постачання раніше, однак “проспала” тему, прокинувшись лише в останні місяці.

“Ми досі літаємо на Mavic-3, які шукаємо по всьому світу й на які скидаємося самі грошима. Це при тому, що ми вже рік просимо, щоб у нас по штату в кожній роті був розрахунок БПЛА, а в нас їх немає. Хоча всі дії зараз ідуть під прикриттям БПЛА.

А що у пі*арів? У них усе добре — літають “Орлани”, з якими ми нічого не можемо зробити, “Ланцети”, які знищують нашу техніку. Тому лаптєногі з балалайкою, ведмедем та горілкою тут, мабуть, ми. Ми тільки почали використовувати FPV, пі*ари побачили — о, як круто та ефективно. Усе, у них це вже поставлено на виробництво. У нас це все на плечах волонтерів”, — емоційно розповідає УП один із штурмовиків з Бахмутського напрямку.

У контексті протистояння дронів українські військові окремо вказують, що в росіян добре поставлена робота засобів радіоелектронної боротьби (РЕБ), які ефективно подавляють роботу українських безпілотників.

Крім цього, російська РЕБ значно ускладнює взаємодію між підрозділами на фронті, впливаючи на засоби зв'язку між бригадами на лінії фронту. 

Ефективність новосформованих підрозділів 

Під хвилю наступу, яка розгорнулася в 2023 році, Україна готувала щонайменше два десятки новосформованих бригад Національної гвардії та Збройних сил.

Дев'ять підрозділів “Гвардії наступу”, механізовані й артилерійські бригади, морська піхота, штурмовики — в цьому переліку було все. І хоча найбільша медійна увага перепала “Гвардії наступу”, основні сподівання командування все ж були покладені на новосформовані бригади Збройних сил.

Бригади ЗСУ отримали можливість проходити курс молодого бійця (КМБ) та спеціалізоване навчання за кордоном, а пізніше — сісти за новоприбулі німецькі “Леопарди”, англійські “Челенджери”, американські САУ “Паладіни”, БМП “Бредлі” та БТР “Макспро”. 

Серед військових “старих” бригад розповсюджена думка, що замість створення нових бригад, можливо, ліпше було б створити нові батальйони при вже існуючих. Адже в них уже налагоджені тил, лостістика, є зв'язок з волонтерами і — що дуже важливо — офіцери середньої ланки з бойовим досвідом. А отже, є шанс на адекватне управління.

Утім, співрозмовник УП в Генштабі підкреслює, що використання для наступу саме новосформованих бригад є традиційним підходом, якщо брати до уваги класичну військову науку. Разом із тим, продовжує він, проблема радше полягає у форматі “експрес-підготовки” українських бійців.

“Ви повинні розуміти, що часу в нас було не так багато, тому багатьом підрозділам доводилося діяти фактично з коліс. За наявних обставин вони показують дуже хороші результати”, — пояснює співрозмовник.

На четвертий місяць наступу, висвітлюючи війну, УП стикнулася з доволі різними відгуками про роботу новосформованих бригад на фронті — як від військовослужбовців цих бригад, так і від підрозділів, що працюють поряд із ними.

Від військовослужбовців 43-ої та 32-ої механізованих бригад, які проходили КМБ у Німеччині, а нині стоять в обороні по лінії від Куп'янська до Лимана, ми чули про неможливість застосовувати отримані за кордоном знання — вони не збігаються з реальною картинкою війни. 

Зокрема, на навчаннях піхоті відводили роль тих, хто переважно зачищає вже відпрацьовану авіацією та артилерією ділянку, тоді як в Україні піхота робить усе — тримає лінію, іде в наступ і на зачистку.

Ще одна проблема в підготовці новобранців пов'язана з браком часу на злагодження безпосередньо в Україні. Зазвичай військове керівництво пояснює це фактором безпеки — розташування будь-якого полігону відоме ворогові, і задля уникнення додаткових втрат злагодження проходить так само в “експрес-форматі” або взагалі проводиться суто формально.

Бійці також розповідають, що люди, які разом проходили навчання за кордоном, часто опиняються в різних бригадах. Тож їм необхідно спрацьовуватися наново, по другому колу.

Командир одного з розвідувальних підрозділів, який нині працює зі згаданою 43-ю бригадою, також додає, що відправляти щойно мобілізованих на навчання за кордон — сумнівна ідея: “Ці люди ще не розуміють цінності знань, які їм викладають”.

Інша проблема, з якою стикаються новосформовані бригади і від якої вони самі ж страждають — це брак добре підготовлених командирів середньої ланки. По-перше, їх у принципі бракує — як і звичайні солдати, вони гинуть та отримують поранення. По-друге, на цих посадах часто опиняються “піджаки” — випускники військових кафедр без бойового досвіду.

“Я вважаю це злочином проти військовослужбовців. Адже люди, які збиралися просто відкосити від армії й не мають жодного досвіду, стають мінімум командирами роти (це близько 80 осіб у підпорядкуванні — УП). Вони не знають, що робити з тією ротою — як її тренувати, керувати, виводити на бойові. У підсумку планування — нуль, підтримки особового складу — нуль”, — з відчутною злістю в голосі розповідає УП згаданий вище штурмовик, що працює на Бахмутському напрямку й періодично тренує бійців однієї з новостворених бригад.

Працюючи на піхотних позиціях на лінії Куп'янськ — Лиман, УП перетнулася в посадці з кількома бійцями 43-ої нової механізованої бригади: двоє з них не мали жодного зв'язку зі своїм підрозділом, ще кілька — більше доби чекали вивезення з обстрілюваних позицій. Так вони втратили один з двох своїх днів відпочинку перед повторним виходом на позиції.

Кожен недостатньо підготовлений боєць на позиції або, ще гірше, нефаховий командир — це ризик не лише для їхнього власного підрозділу, а й для кожного, хто працює поряд із ним. 

Проблеми з турнікетами та затяжна евакуація з поля бою

Серед речей, які уповільнюють український наступ, також важливо виділити проблеми тактичної медицини, яким УП протягом кількох останніх місяців присвятила не одну публікацію. 

На жаль, в аптечках українських військовослужбовців досі лежать китайські турнікети та неякісні оклюзійні наліпки, які суттєво знижують імовірність виживання захисників. 

Жоден із публічних скандалів, що стосується командування Медичних сил, так і не призвів до істотних змін у забезпеченні військових і бойових медиків. Хоча деякими бригадам, як переказують УП волонтери, додатково до китайських турнікетів усе ж видали якісні американські CAT і SOFT-T.

Окремої уваги в контексті наступу заслуговує евакуація з поля бою — вона уповільнюється як за рахунок браку кейсеваків (обладнані для евакуації пікапи), медичної броні, так і, звісно, за рахунок важкої прохідності позицій.

Надання професійної медичної допомоги в “золоту годину”, попри оптимістичні заяви заступниці міністра оборони Ганни Маляр, є великим дивом. Навіть дві години на вивезення військового з поля бою до стабілізаційного пункту в останні місяці наступу були рідкістю, розповідає УП волонтерка Оксана Корчинська, яка донедавна працювала на прифронтовому стабпункті між Запорізькою та Донецькою областями.

“Останні півтора місяця евакуація до нашого стабпункту була від 2 до 21 години. Бо на нашому напрямку військові йдуть повз мінні поля і так буває, що довго не можуть винести пораненого”, — розповідає Оксана.

***

На думку багатьох військових експертів, українські Сили оборони ще мають принаймні два місяці, щоб досягнути відчутних результатів у звільненні окупованих територій на цій фазі війни.

Один із факторів — погода, яка може значно вплинути на дії обох сторін. З настанням осінніх дощів і бездоріжжя будь-які бойові завдання значно ускладнюються через неможливість використання броньованої техніки.

Якщо ж говорити про темпи наступу ЗСУ, то не варто робити передчасних висновків, а зважати на весь спектр труднощів, з яким стикаються українські військові.

Як зазначив голова правління Центру оборонних стратегій, колишній міністр оборони Андрій Загороднюк, оцінювати темп наступу не може ніхто, бо немає з чим порівнювати. 

“Якщо хтось намалював собі графік наступу, то він суто теоретичний. Як знають усі без винятку генерали, жодна війна не йде за планом. Наступ не йде швидко чи повільно — він іде так, як він може йти. Керівництво Збройних сил часу не гає, воно тільки цим і живе”, — підсумовує експерт.

Ольга КИРИЛЕНКО, Євген БУДЕРАЦЬКИЙ