“Радикальна Батьківщина”

Зазначимо ще раз: дані закриті, тобто не призначені для публікації в ЗМІ, а значить без маніпулятивних завищень власного рейтингу та заниження показників конкурентів. І цифри ті дуже загрозливі: понад третина виборців знову згодна підтримати популістів, тобто Радикальну партію Ляшка й “Батьківщину” Юлії Тимошен­­ко, котрі до того ж об’єдналися в ситуативний союз заради якнайбільшої дестабілізації ситуації в країні з перспективою не тільки місцевих, а й позачергових парламентських перегонів. А чим може обернутися масовий прихід до влади таких персонажів в умовах економічної кризи, розповідати не потрібно. На додаток зареєстровано ще й зростання рейтингів Опозиційного блоку.

У більшості східних та південних областей України ОБ, тобто колишня Партія регіонів, має 10—15% симпатій. І це ще до початку активної фази виборчого процесу — “гречкосійства”. А що в умовах економічної кризи й більш ніж 20-відсоткового падіння купівельної спроможності населення тільки за останні півроку ПР знову спокійно оптом скуповуватиме голоси виборців, у цьому не сумніваймося. Як і в тому, що така купівля є абсолютно усталеною практикою й матиме прекрасний ефект.

Власне, виборці регіоналів не могли за рік після Майдану розчинитись у повітрі. Вони й не розчинилися — просто в потоках ура-патріотизму торік принишкли, а тепер знову виходять на авансцену. До того ж влада нині взагалі не переймається питанням ротації кадрів та еліт на Сході країни.

Ба більше, часто вона домовляється зі старими управлінцями часів Януковича. Найкращий приклад — ситуація із кланом Вілкулів на Дніпропетровщині, на яких явно зробила ставку Банкова у своєму суперництві з олігархом Ігорем Коломойським. І її аж ніяк не лякає, що саме ці люди були одними з головних дійових осіб у часи Вік­тора Федоровича. Саме тому 18% Опозиційного блоку тільки в місті Дніпропетровську чи понад 20% у відверто відданому в “кормління” Вілкулам Криворізькому районі не дивують.

Про те, що й досі не змінена абсолютна більшість місцевої влади в Донецькій та Луганській областях, яка рік тому вітала окупантів та допомагала шматувати країну, вже й нагадувати набридло. Як і про відсутність хоч трохи адекватної інформаційної політики там. Відповідно виборець ПР із Південного Сходу й не мав ніяких шансів переродитися, навіть якби цього сильно хотів. Тож перспектива якщо не повного реваншу донецьких уже цього року, то принаймні повернення регіоналів як дієвої політичної сили стає дедалі менш примарною.

Проте набагато небезпечнішою вже в короткостроковій перспективі є тенденція різкого зростання рейтингів двох найбільш популістичних сил українського політикуму: Радикальної партії Олега Ляшка й особливо “Батьківщини” Юлії Тимошен­­ко. Так, Ляшко має подекуди рейтинг до 12%, а сила “тієї, що працює” — захмарні ще рік тому для неї 15—18%. Тобто кількамісячних щосесійних криків про комунальні тарифи цілком вистачило, щоб чимало обивателів знову повірило старим “геро­ям”. Зрозуміло, в ситуації суспільної нестабільності деякі прошарки населення хочуть легких, простих та швидких відповідей на складні питання. І слід віддати належне Ляшку з Тимошенко: їм цілком вдається працювати на цей електорат і мобілізовувати його. Як бачимо, українське суспільство залишається легкою здобиччю для політичних крикунів, і Майдан нічого не змінив у цьому.

Цікаво, що ці політичні сили, схоже, уклали між собою пакт про ненапад і взаємну підтримку. Ляшко й Тимошенко постійно виступають дуетом, до них приєднуються подібні персонажі на кшталт депутата Капліна. І це відбувається не лише тому, що так вирішили спонсори партій, а й тому, що нюхом досвідчених політичних пройдисвітів вони відчувають: зоряний час для них повертається. А отже, треба “качати” у зв’язці з ідеологічно й (ще більшою мірою) методологічно близькими. Таким чином, можна говорити про появу реальної опозиції до нинішньої влади у вигляді такого собі “ради­­­­кально-попу­ліст­ського фрон­­­­ту”, який спекулюватиме на лівацьких гаслах у стилі “все взяти й поділити” в економічній площині та крикливому ура-патріотизмі в сфері ідеології. І водночас буде цілком усеїдний у політиці.

При цьому в політичному сенсі метою “Радикальної Батьківщини” є не тільки й не стільки участь у місцевих виборах, скільки провокування якнайбільшої політичної кризи в парламенті аж до розвалу коаліції. Усе це з метою проведення у 2016 році позачергових перегонів до ВР. Бо саме такими є, подейкують, плани головних фінансистів “радикальних батьківщинців” — угруповання Фірташа — Льовочкіна, яке мріє повернути свої провідні позиції в українському політикумі та урвати джек-пот на своїх “радикальних” утриманцях.

До цього додамо ще один яскравий популістичний проект, щоправда для правоорієнтованої публіки, — новотвір коман­­ди Коломойського під назвою УКРОП. Ця партія поки що не входить у рейтинги, але має, за інсайдерською інформацією Тижня з її ж таки штабу, свої початкові 5—10%. Відповідно дістаємо дуже сумну картину: більш ніж третина виборців готові віддати голоси класичним популістам. І в умовах погіршення політичної ситуації та масованої інформаційної підтримки останні мають шанси збільшити свої показники в рази.

Тим більше коли крикуни всіх мастей фактично об’єд­ну­ють зусилля. І все це до болю починає нагадувати грецький сценарій, коли нещодавній прихід до влади широкої коаліції правих та лівих популістів призвів до перспективи дефолту та виходу країни з єврозони. А в умовах війни з Росією та економічного падіння прихід до реальної влади людей на кшталт Ляшка й Тимошенко може мати незворотні наслідки для України навіть у суто прагматичному питанні державного управ­­ління. А якщо згадати про інтереси спонсорів цих політичних проектів, то це вже становитиме пряму загрозу національній безпеці. У будь-якому разі доводиться констатувати реаль­­ну можливість ренесансу радикального популізму в змученій бідністю та війною країні.

Богдан БУТКЕВИЧ