Щоденник євроатлантиста. Американський привіт Януковичу

Але оскільки вирок Тимошенко мені довелось зустріти саме в столиці Сполучених Штатів, не утримаюсь від спокуси поділитись кількома спостереженнями з приводу того, як тут, в Америці, сприйняли останні події в Україні.

Почну з того, що на Банковій явно мають виписати подяку... Віталію Кличку. Він перебував у Вашингтоні якраз у ті політично буремні дні в Україні, коли в Печерському суді оголосили вирок Тимошенко. Як зізнавались мої співрозмовники з різних американських установ та інстанцій, інтерес до візиту Кличка був великий і так, а післи вироку Тимошенко збільшився в рази. Голод на нові обличчя в українській політиці в українських колах Вашингтонщини спровокував тут майже анорексичний стан: американський зовнішньополітичний організм просто перестає сприймати старі українські “тіла”. Всі мої зустрічі тут дійсно починались з обговорення вироку Тимошенко, але виключно в режимі “small talk” — це коли люди обмінюються кількома загальними фразами на безпечні теми, аби зав”язати розмову. Потім — під впливом перебування чемпіона світу з боксу у Вашингтоні починались питання на кшталт: “А що ви думаєте про Кличка-політика?”. Чи — “А Кличко має потенціал як політик?” Один відомий американський опініонмейкер, який досить часто балує публіку заявами на українську тематику, відразу з порогу заявив: “Я вважаю, що Кличко це взагалі єдине нове обличчя в українській політиці. Я нічого не маю проти Арсенія, але він аж ніяк не новий”. Про інтерес до Кличка як чергової “надії нації” свідчить графік його зустрічей у Держдепі і Раді нацбезпеки США. У Держдепі в нього була призначена зустріч з Білом Бьорнсом — з першим і, можна так сказати, на сьогодні найважливішим заступником Хілларі Клінтон з політичних питань, але зрештою зірвалась. Зазвичай, пояснює мені тонкощі американської дипломатії досвідчений американський дипломат, з візитерами рівня Кличка планують зустрічі в Держдепі люди на два рівня нижче. У Раді нацбезпеки він зустрічався з Тоні Блінкеном — радником з питань національної безпеки віце-президента Джо Байдена. Для розуміння — саме з ним зустрічався Костянтин Грищенко під час свого візиту до США. Тобто, лідер партії, яка навіть не присутня у національному парламенті, був прирівнений до міністра закордонних справ.

Звісно, частково потрібно завдячувати організаторам його поїздки до Вашингтону — PBN company, радником якої є клолишній посол США в Україні Олег Шамшур. Він супроводжував Кличка на зустрічах, він добре знає американський інсайд і гарно сприймається, як у власне американських так і діаспорних колах. Чи вдалось Кличку виправдати очікування американців? Лише частково. На зустрічах і робочих вечерях, розповідають мої співрозмовники, він посилав правильні месиджі про боротьбу з корупцією та європейський вибір, але не зміг пояснити, як саме він збирається втілювати це все в життя. Від майже всіх співрозмовників доводилось чути один і той же висновок: “Кличко не може бути боксером і політиком одночасно”. Наївні американці ніяк не можуть зрозуміти, що це в Америці політика — робота на повну ставку, а в Україні — заняття у вільний від бізнесу час. Чи від боксу, що, власне, і треба спростувати Кличку. Якщо, звісно, він хоче перекваліфікуватись із селебрітіс в професійного політика.

Ну але Кличко як приїхав, так і поїхав. Йому вдалось розфокусувати увагу вашингтонської публіки від тортур Януковича над демократією, але справу нинішній адміністрації та нинішньому конгресу доведеться мати в Україні не з Кличком (Яценюком чи Наливайченком, які теж збираються на цьому тижні перелетіти Атлантику), а “командою професіоналів” Віктора Федоровича. І справу, судячи з усього, вони вестимуть досить жорстко. Не тільки тому, шо персонально образив Хілларі Клінтон, яка разом з Кетрін Ештон писала відоме послання Януковичу. Є ще й фактор президентських виборів у США. Вже днями Конгрес США готується ухвалити резолюцію по Україні, яка пройшла, за моєю інформацією, повний одобрямс в Білому Домі. Текст резолюції — це доказ, що ніякої оборудки “лояльність Обами в обмін на збагачений уран” не відбулось. Американці чітко пояснюють: за уран ми платимо грошима і низькозбагаченим ураном, причому тут демократія? До речі, на саміті в Кореї в наступному році на аналогічний крок по здачі високозбагаченого урану може піти Білорусь, але жодного пом”якшення в американській позиції з приводу режиму бацьки Лукашенка не передбачається.

Текст цієї резолюції — свідчення також того, що принаймні в діалозі зі США рішенням про посадку Тимошенко доблесний український уряд перейшов “червону лінію”. По-перше, як стверджують мої співрозмовники з Конгресу США, там вперше відкинуті всі дипломатичні формальності і замість фраз на кшталт того, що рішення українського уряду створює враження політично мотивованого, там буде прямо записано, що рішення суду є політично мотивованим. По-друге і головне: Тимошенко і представники уряду Тимошенко названі ПОЛІТИЧНИМИ В”ЯЗНЯМИ, а це, друзі, вже пряма ув”язка з Білоруссю. Це ми чи наші партнери поляки знають і відчувають різницю між Януковичем і Лукашенком, а з Вашингтону всі ці країни виглядають настільки мікроскопічно, що ніхто вникати в такі деталі не буде: Україну можуть просто запустити по накатаному білоруському шляху санкцій. Поки що в резолюції по Україні американці проситимуть український уряд одне: випустити ВСІХ “політичних в”язнів” і дати їм можливість брати участь вже у парламентських виборах 2012 року.

Якщо у Києві сподіваються, що влада у Білому Домі поміняється, прийдуть республіканці і життя налагодиться, то можу порадити одне: забудьте. Республіканці не сприймають будь-яких компромісів з демократією ще більше, аніж демократи. Власне тому є підстави вважати, що чим ближче до президентських виборів у США, тим жорсткішатиме у плані демократичної риторики і президент Обама. Дійсно, для чого давати зайві приводи для критики своїм опонентам? Бличкавична заява Білого Дому, майбутня резолюція — перші ластівки. І, як пояснив мені один дуже наближений до нинішньої адміністрації експерт, якщо у випадку з Росією американський президент ще зможе пояснити виборцю, для чого Штатам з нею дружити (Афганістан, Іран і так далі тому подібне), то з Україною — ні. Він же не почне розказувати американським виборцям про збагачений уран, за який і то Америка платить гроші, правда? І якщо Янукович хотітиме у майбутньому мати професійне фото з Обамою, а не зняте на мобільний Льовочкіна чи ще когось з його оточення, як це було на Генасамблеї ООН в Нью-Йорку недавно, він має змінити своє антидемократичне амплуа. Інакше — шансів жодних: варто Обамі буде навіть привітатись із “диктатором” Януковичем де-небудь на саміті з ядерної безпеки в Південній Кореї — його республіканці просто заклюють. І не важливо, чи дійсно Януковича вважають диктатором чи ні. Як довелось мені нещодавно почути від одного відомого американського лобіста, з України і демократія вийшла погана, і диктатура теж получилась ніяка.

Подібного непримиренного ставлення багато-хто у Вашингтоні очікує і від Євросоюзу. Ще рік тому мені складно було уявити, що деякі відомі прихильники європейського курсу України, як-то Девід Кремер з Freedom House чи Деймон Вілсон з Atlantic Council (обидва, до речі, працювали у Республіканській адміністрації Джорджа Буша-молодшого) будуть відкрито виступати за те, щоб ЄС за таких умов в Україні не підписував Угоду про асоціацію і не приймав Януковича у Брюсселі. Вони та інші прихильники покарання Януковича євросоюзівським батогом розмірковують, що ратифікація Угоди — справа другорядна для Януковича і це не той важіль впливу, яким треба тиснути на українську владу. Мовляв, Янукович насправді зацікавлений лише в підписанні цієї угоди, а не в її імплементації: щоб просто красиво перед парламентськими виборами похизуватись перед камерами. А якщо він не збирається її імплементувати, то для чого її взагалі підписувати?

Проте, в європейські справи України в американській столиці вникають одиниці. Більшість поки що не може надивуватись іншому: яким унікальним президентом треба бути, щоб так змогти одночасно налаштувати проти себе і Євросоюз, і Росію, і США. Одним словом, всіх тих трьох міжнародних гравців, яких Янукович на початку свого президентства визначив пріоритетними у свої зовнішній політиці.

Альона ГЕТЬМАНЧУК, директор Інституту світової політики