Сергій Дорофєєв: На медійному полі без дзеркал заднього бачення не обійтися

Хоча, здавалося б, розмови у студії з Арсенієм Яценюком, Ганною Герман, Володимиром Литвином — що нового може почути глядач. Утiм харизма ведучого, вміння доречно сказати: “Я не знаю, поясніть”; конкретні короткі запитання, які потребують коротких і конкретних відповідей; вміння коректно повернутися до запитання, що лишилося без відповіді, — все це перетворює візаві з балакунів—демагогів на людей, які повинні відповідати за свої слова.

Подразником для значної частини глядачів “Першого інформаційного” є те, що Сергій Дорофєєв — російськомовний журналіст. Об’єктивне пояснення цьому — він iз Білорусі. Донедавна працював там на каналі ОНТ, звідки його “попросили” після того, як закрили неугодні владі програми, які вів Дорофєєв.

“Мені було б некомфортно, якби погляди з шеф—редактором каналу збiгалися повністю”

— Сергію, чи вважаєте себе жертвою білоруського політичного режиму?

— Усе те, що сьогодні відбувається у Білорусі, я дійсно називаю режимом, але його жертвою себе не вважаю. Багато людей пройшли через значно більші випробування і несуть свій хрест зараз (їм я хочу побажати віри та стійкості). Якщо говорити про Білорусь, то одна відома людина сказала іншій таку фразу: це не гра в шахи у звичайному розумінні, це гра у шахи дошкою. Тому вишуковувати причинно—наслідкові зв’язки усього того, що відбувається у мене на батьківщині, марно. Вважаю, що зараз більше можу робити для Білорусі з Києва.

— Ваше звільнення з білоруського каналу стало результатом роботи у прямому ефірі, який дає учасникам телепрограм значно більше можливостей озвучувати нецензуровані думки. Наскільки принциповим був вибір формату “Портретів з Сергієм Дорофєєвим”, які ви почали вести на українському “5—му каналі”?

— Вести “Портрети” у прямому ефірі — це від початку принципова позиція. Хоча винятки інколи траплятимуться. Наприклад, у рамках “Портретів” вийде програма з екс—прем’єром Росії Михайлом Касьяновим у записі. Однак ми намагаємося робити мінімум монтажу. Усе, що говорить гість, — ми без змін ретранслюємо в ефір. У запису частіше за все виходять розмови в суботньому проекті “Час інтерв’ю”, приміром, записані в Ялті на міжнародному форумі: з екс—президентом Польщі Олександром Кваснєвським; з міністром Туреччини з питань ЄС Єгеменом Багішем та міністром закордонних справ Швеції Карлом Більдтом.

— Як ви особисто оцінюєте перші ефіри “Портретів”?

— Через високі вимоги, зокрема і до себе, і до тих, хто мене оточує, маю особливість оцінювати критично результати своєї роботи. Підключаюсь до виробництва проекту на кожній стадії: починаючи від кольору декорацій, світла, закінчуючи розділовими знаками у запитаннях.

Першими ефірами “Портретів” я і задоволений, і ні. У мене є зауваження до себе стосовно верстки питань у першому інтерв’ю. Не зовсім задовольняли світло, геометрія на плазмових панелях, графіка — це псувало “картинку”. Це все ми вже виправили. Загалом це нормальний поступальний розвиток програми. Мені імпонує те, що ми з колегами говоримо однією мовою, майже практично повністю наше бачення програми збiгається.

— За якими критеріями обирається гість програми і хто має вирішальне слово при виборі кандидатури: ви, керівництво каналу?

— Героєм програми може бути кожен, хто цікавий глядачам, — і ньюзмейкери тижня, люди, про яких говорять, і ті, чиї імена не пов’язані з найактуальнішими подіями, політики від влади й опозиціонери, зі своїм баченням часу і подій актори, музиканти, поети. Думаю, я багато чому зможу в них навчитися. Тому що для мене подібні інтерв’ю — це те, чим я займався давно, чому, зокрема, вчився, коли стажувався за кордоном, — як сказав один мій колега з Росії, “завод із вивчення людей”. Спілкуючись, є можливість постійно рости в особистісному плані й повніше усвідомлювати, хто ми і в якому часі живемо.

Ініціатива вибору співрозмовника належить мені. Але я людина, що любить поговорити про свої думки. Про тих, кого хочу бачити гостем студії, говорю з редактором, з продюсерами.

— Чи погоджуєте кандидатури з шеф—редактором каналу Володимиром Мжельським?

— Я був і лишаюся прихильником субординації. Знаю по собі — з практики стажування на американському ТБ і роботи в білоруському медійному просторі — лише коли є порядок, механізм буде діяти. На роботу ми приходимо не сперечатися чи дружити, а працювати. Безперечно, Володимир Мжельський, головний редактор каналу, в курсі всіх моїх планів. Володя — людина дипломатична, професійна, тому, напевно, інколи робить вигляд, що зі мною згоден, часом — категорично не погоджується. Але мені було б не комфортно, якби погляди з шеф—редактором каналу збiгалися повністю.

— Чому для прем’єри проекту обрали Арсенія Яценюка?

— Що ми маємо на нинішньому етапі розвитку України? Є Президент, лідер опозиції за ґратами, Тігіпко — у владі, четверта людина, за рейтингами виборів 2010 року, стала другою. Якщо говорити про суспільно—політичне мовлення, хто міг бути у студії? Тільки Арсеній Петрович. Більше того, мені було цікаво зустрітися з цією людиною. Тому що Арсеній Петрович — молодий. Мені 31 рік, він трохи старший, але між нами не 20 років і не 30. Далі можна розмірковувати: спободалося—не сподобалося.

Журналіст — професія компромісів

— Якщо працювати у суспільно—політичному мовленні, розібратися простіше в тому, що відбувається, журналісту, який живе у країні посеред реалій, про які розповідає і розмірковує. Наскільки вам дискомфортно від того, що ще не знаєте всіх підкилимних нюансів української політики?

— Безперечно, всього, що не афішується відкрито, я знати не можу. Але це не ускладнює моєї роботи. Усе те, що відбувається в Україні, проблеми, які виникають у суспільстві, ті люди, які їх пробують вирішувати, — усе це мене цікавило давно. Відколи я живу безпосередньо в Україні, я більше починаю розуміти не лише факти, а й їхню природу; включаючи свою творчу агресію, уже можу щось прогнозувати і передбачати розвиток подій. Мені це цікаво, я таким чином розвиваюсь: і як громадянин — не важливо, з якою географічною прив’язкою, і як журналіст. Урешті—решт, якщо у мене виникають питання, є багато людей, яким я можу їх адресувати, тому ж таки Володимиру Мжельському чи редакторові “Портретів” Галині Соловій (вона також гостьовий редактор проекту “Час”), друзям—журналістам, політтехнологам. Із ким би я хотів зустрітися й просто поговорити про українські реалії — з Андрієм Шевченком, Юлією Мостовою та Мустафою Наємом.

Ще емпіричним способом я дійшов до того, щоб краще розуміти матриці поведінки людей в Україні мені допомогає те, що я мав можливість спостерігати за подіями зі сторони.

— В Україні багато незадоволених присутністю у вітчизняному телеефірі російських журналістів Євгенія Кисельова і Савіка Шустера, бо в ефірах їхніх проектів експерти фіксують багато маніпуляцій. Як ви оцінюєте ток—шоу цих телевізійників?

— Ми живемо у світі, де процеси глобалізацій превалюють, тому говорити про якість контенту лише з прив’язкою до місця народження журналіста — примітивно. Не можна просто закрити двері, бо зваримося у власному соку. Приклад цього — Білорусь.

Маніпуляцій багато в принципі. Про Кисельова і Шустера говорять тому, що вони роблять великі рейтингові проекти. Я в ефірі — спочатку радіо, а потім телевізійному — 13 років. Коли починав працювати, і Савік Шустер, і Євгеній Кисельов уже були відомими маститими журналістами. Зараз із якимись їхніми прийомами та схемами поведінки в ефірі погоджуюся, з якимись — ні. Але ці проекти дивився і дивлюся, хоча б для того, щоб орієнтуватися на українському медійному полі. А на ньому без дзеркал заднього бачення не обійтися. Когось я бачу попереду, когось — позаду; я крутив головою — і буду крутити.

Узагалi журналіст — професія компромісів. Але вони не повинні перетинати межу. Бо це як балансування у човні — качає—качає, а зробив необережний рух — і підмочив репутацію. Якщо ти не зраджуєш принципів об’єктивності при подачі інформації — ти журналіст, перейдено межу — ти вже агітатор.

— “5—й канал” ще донедавна був мовником, в ефірі якого звучало 95 відсотків української мови. Ще не стерся з пам’яті випадок, коли глядачі каналу висловили активне невдоволення тим, що один із проектів зробили двомовним. На вашу думку, чи є мова ідентифікатором нації і яка роль телебачення у процесі відродження української мови в Україні, білоруської — у Білорусі?

— Я вважаю нормальним те, що на “5—му каналі” є російськомовні проекти. Я вже говорив про процеси глобалізації — вважаю нормальним на інформаційному каналі й англомовний блок. Кожен глядач має вибір, якою мовою сприймати інформацію. Найголовніше — говоримо ми з гостем студії про українські реалії, про те, що стосується кожного в Україні. Хоча мова — це основний ідентифікатор нації. Якщо є спільна мова, спільнота може називатися нацією.

— Чому ви у Білорусі стали російськомовним журналістом?

— У Білорусі зараз 90 відсотків людей говорять російською мовою. Так відбувається десятилiттями. Досить тривалий час офіційна влада насаджувала переконання: якщо ти говориш білоруською мовою, отже, ти — з опозиції. Зараз до мінімуму скоротилися білоруськомовні проекти на білоруському телебаченні.

— Чим відрізняються умови роботи на білоруському й українському ТБ: технічне оснащення, зарплатня?

— Не можу сказати, що моя зарплатня в Україні набагато більша, ніж була у Білорусі. Після девальвації там заробітки представників усіх професій просто смішні. Зарплату 200 доларів — це 2 мільйони білоруських рублів — отримує далеко не кожен мінчанин.

Деяка техніка на ОНТ у Білорусі була кращою, якась краща тут. Тут більші рекламний ринок та пороговий рівень капіталу, тому є більше можливостей придбати краще телевізійне обладнання. Були випадки, коли ОНТ для зйомок орендував обладнання в Україні, бо у Білорусі його просто неможливо було знайти.

Досьє

Сергій Дорофєєв, 31 рік, народився у Мінську. Закінчив Білоруський національний технічний університет.

1999—2004 рр. — працював на радіо “Мир”, “Альфа Радио”, “Юнитар”.

Вигравши грант, стажувався у ЗМІ м. Чикаго (США).

2004—2011 рр. — працював на білоруському каналі ОНТ. Вів ранкові програми “Наш ранок”, ток—шоу “Вибір” та “Вибір +”. Обіймав посаду директора дирекції ранкового мовлення.

2010 р. — став “Кращим ведучим суспільно—політичної (публіцистичної) програми” у білоруському національному конкурсі “Телевершина”.

Викладав студентам сценічну мову в Білоруському держуніверситеті та школі ведучих при приватному виші.

2011 р. — став ведучим “5—го каналу” (Україна).

У міру амбітний та самовпевнений. Запевняє, що вивчить українську мову.

Має українські та російські корені. Не одружений.

Валентина САМЧЕНКО