Rambler's Top100
ДАЙДЖЕСТ

Світова економіка змінює модель: що потрібно знати нам

[17:22 22 сентября 2023 года ] [ zn.ua, 22 вересня 2023 ]

Яка модель економічного розвитку є найкращою й найефективнішою, з огляду на досвід півстоліття глобалізації?

 Дискусії про майбутній геополітичний устрій світу, які набули очевидної гостроти після початку масштабної агресії Росії проти України, супроводжуються не менш жвавими дискусіями про геоекономіку.

Пандемія ковіду, що буквально зупинила світовий економічний розвиток, призвела до стагнації цілих галузей, розриву логістичних ланцюгів і прискорила деглобалізацію, розпочату ще Трампом. Водночас вона ж стала каталізатором осмислення “нового капіталізму”. Яка модель економічного розвитку є найкращою й найефективнішою, з огляду на досвід півстоліття глобалізації? За цей час багаті стали ще багатшими, хоча водночас мільярди людей із країн, що розвиваються, вийшли зі стану бідності. Але ж і різноманітні “бульбашки” нікуди не поділися, як і масштабні світові фінансові кризи. Якщо подивитися, які країни найбільше виграли від глобалізації, то це Китай, Індія, Бразилія, Південна Африка, тобто ті самі, які ставлять під сумнів теперішній світовий порядок, стверджуючи, що “Глобальна Північ” несправедливо поставилася до “Глобального Півдня”. Можливо, так і було в колоніальний період, але друга половина минулого століття — це радше історії постколоніального успіху.

Водночас, як з’ясувалося вже на сучасному етапі, безумовний позитив неоліберальної економіки не призвів до сталого розвитку й нівелюється системними політичними суперечностями як усередині країн, так і між новими центрами сили. Маємо визнати, що все, що має початок, має й кінець. Деглобалізація, яка почалася зі спонтанних рухів окремих держав і стала світовим трендом, новий технологічний уклад, зростання нерівності, зміни клімату, колапс ринків і параліч світових економічних інституцій на кшталт СОТ свідчать про необхідність зміни моделі розвитку. І це стосується не лише країн, що розвиваються, а й тих, що вже мають стійкі традиції економічного зростання. На думку провідних експертів, ця зміна відбудеться навіть попри шалений супротив ортодоксів неолібералізму та вільного ринку без обмежень хоча б тому, що світ стає біполярним і зʼявилися реальні альтернативи Вашингтонському консенсусу.

 

Попри безумовні переваги вільного ринку та відкритої економіки, вже в 90-х стало зрозуміло, що ці підходи працюють неоднаково для розвинених країн і тих, які лише шукають місце під економічним сонцем. Нерівність стала одним зі слів, яким почали характеризувати процеси розшарування, коли очевидні диспропорції в промисловій базі, продуктивності праці, вартості робочої сили, інституційній спроможності захисту власного ринку та підтримання курсу національної валюти спричиняли кричущий дисбаланс у доходах і можливостях обстоювати власні національні інтереси. Зі свого боку, як писав нобелівський лауреат Джозеф Стігліцекономічна нерівність неминуче призводить до нерівності політичної, хоча міра такої нерівності різна для різних країн. На його думку, “в кожної країни має бути власна економічна політика, що ґрунтується на врахуванні особливостей країни; не може бути єдиної, універсальної політики для всіх країн, що реформуються”. Погодьтеся, саме про це зараз кажуть ті, хто обстоює поліцентричність нового світу й необхідність враховувати думку “Глобального Півдня”, навіть до кінця не усвідомлюючи, що це означає.

Цілком очевидно, що економічні моделі Китаю та Індії, Ізраїлю та Південної Кореї, Південної Африки та Бразилії, Саудівської Аравії та Норвегії значною мірою принципово відрізняються за такими аспектами, як рівень державного регулювання, форма соціального устрою, обсяг ресурсного забезпечення, ступінь інноваційності. Те, що в них є спільного, — це концентрація економічної політики на галузях і продуктах, потрібних на зовнішніх ринках, що підвищує політичну спроможність цих країн у міждержавному діалозі. Під визначені пріоритетні галузі підлаштовується національна система освіти, визначаються умови інтеграції в логістичні й транспортні ланцюги, торговельні блоки, створюється необхідна інфраструктура. Все це формує базисні передумови для визначення рівня “розвинутості” країни — не обсяг ВВП і не дохід на душу населення є основним чинником. Повага до країни, її авторитет залежить від того, наскільки зрілим і збалансованим є суспільство, відносини між урядом і бізнесом, найманими працівниками й роботодавцями, рівним доступом населення до соціальних благ. Ключову роль відіграють зрілість державних інституцій і нульова толерантність до корупції. Мало бути розумним, треба ще бути чесним.

 

У цьому контексті досить неочікувано увагу фахівців знову привернула східноазійська модель економіки, розроблена після Другої світової війни в Японії і згодом реалізована практично в усіх успішних країнах Східної та Південно-Східної Азії. Спостерігаючи за демонстраціями, страйками та заворушеннями в провідних країнах Європи, оцінюючи рівень інфляції та безробіття у впливових країнах Азії й Латинської Америки, навіть ортодокси неолібералізму змушені визнати, що Японії вдалося уникнути різкого розшарування суспільства за рівнем доходів, зберегти баланс інтересів різних прошарків населення (хіба що гендерне питання досі не вирішено), залишаючись водночас країною з надзвичайно високим рівнем життя й активною позицією в світовій економіці. Навіть “втрачене десятиліття”, як називають період стагнації після бурхливого повоєнного розвитку, вже не здається втраченим, а низькі показники розвитку не вважаються визначальними.

Оцінюючи причини й наслідки азійської фінансової кризи, фахівці дійшли висновку, що основною причиною стали спекулятивні капітали, які занадто швидко надходили до економіки країн регіону й так само швидко виводилися після отримання значного прибутку. Лише незначна частина інвестицій зумовила сталий розвиток. Водночас консервативніші економіки виявилися стійкішими. Звісно, повністю уникнути наслідків фінансових спекуляцій не вдалося нікому, але й негативний ефект виявився мінімальним. Причина — вдала державна політика, порозуміння в суспільстві щодо справедливого розподілу доходів, концентрація на власних перевагах, таких як виробництво надзвичайно якісної продукції, потрібної всім. Переваги такого “японського” підходу стають очевидними, якщо аналізувати період економічного розвитку в 50 років, а до уваги брати не суто формальні показники ВВП, а й інші чинники соціально-економічного розвитку. Єна попри девальвацію на 40% упродовж двох років залишається однією з бажаних вільноконвертованих валют навіть за формування форекс-резервів. Це не дивно: за ВВП в 5 трлн дол. збереження, які населення Японії тримає в банках, перевищує 15 трлн, а виробничий та інтелектуальний потенціал дає змогу не надто турбуватися про 300% зовнішнього боргу.

 

Приклад Японії — не єдиний. Критики неолібералізму в США нагадують, що в технологічному світі, в якому ми живемо, чимало звичних продуктів з’явилося завдяки державним інвестиціям таких агентств, як DARPA, NASA, SBIR, NIH, NSF. Це, зокрема, пошуковий механізм Google, перші знахідки Apple, власне сам Інтернет, Wi-Fi, GPS тощо. Щоправда, у випадку США джерелом технологічного розвитку стала напрочуд ефективна система трансферу технологій і впровадження результатів досліджень у виробництво (до речі, значно меншою мірою розвинута в Японії). Всі ці приклади використовують зараз для обґрунтування формування нового глобального “консенсусу”, який передбачатиме значне залучення державного стратегування й централізованих субсидій для розвитку певних галузей економіки в інтересах усього суспільства та з урахуванням змін клімату, необхідності більш збалансованого розподілу прибутків. Якщо такий консенсус з’явиться, він цілком очікувано стане основою для програм МВФ, Світового банку та інших глобальних фінансових інституцій із погляду їхніх рекомендацій країнам, що розвиваються.

Ухвалені за часів адміністрації Джо Байдена законодавчі акти на підтримку “національного виробника” справді допомогли повернути в США робочі місця, та водночас сприяли підвищенню цін. Ті, хто виступає за збільшення ролі держави, стверджують, що все йде добре й варто йти ще далі, повертаючи США в систему вільної торгівлі, оновлюючи СОТ і формуючи промислові альянси з ключовими союзниками, особливо в Азії. Критики вважають, що потенціал вільного ринку невичерпний і лише свобода підприємництва може виправити соціальні диспропорції. Доки вони сперечаються, Воррен Баффет відвідав Японію цього року й заявив, що збільшує на 9,9% свої інвестиції в кожен із п’яти провідних торговельних домів. Інвестиції Berkshir Hathaway у японські компанії мають довготерміновий характер і перевищують інвестиції фонду в будь-якій іншій країні поза межами США. І гуру інвестиційного бізнесу не один такий.

Окреме питання, про яке варто згадати з огляду на російську агресію проти України, — це функціонування економік під час війни. Цілком очікувано воно постало в контексті не лише України, а й функціонування економіки США, інших країн Європи і Азії, де виробляють зброю й відчувається дія санкцій. Оскільки в такі часи роль держави збільшується, Джозеф Стігліц звертає увагу на необхідність ретельного контролю над зростанням цін на звичні товари, що пояснюється специфікою перебудови шляхів постачання послуг і продукції, а також певним дефіцитом ресурсів, які перерозподіляють на користь війни. Наприклад, він пропонує впровадження тимчасових податкових заходів, які б обмежували штучне зростання цін на електроенергію, паливо, медичні препарати, а також специфічних умов закупівлі населенням послуг водо- та газопостачання, електроенергії. Він стверджує, що закони вільного ринку, й у мирні часи далекі від ідеального функціонування, точно не працюють в умовах воєнної економіки, коли змінюються пріоритети, перерозподіляються ресурси й у декого виникає непереборне бажання заробити на додатковій “маржі”. Водночас під “війною” нобелівський лауреат розуміє не лише фізичний збройний конфлікт, а й проксі-протистояння, наприклад, технологічну конкуренцію між США та КНР, а також критичні ситуації, спричинені терактами. Наступного дня після терактів 11 вересня 2001 року в багатьох штатах США різко в рази виросли ціни на бензин, хоча для цього не було жодних передумов. Адміністрація Джорджа Буша зреагувала миттєво й ціни повернулися на звичний рівень, хоча за часів республіканців саме ринок вважався безумовним пріоритетом. Треба подумати, чи є такий досвід корисним і чи точно потрібно осмислювати, що таке “новий капіталізм” в умовах війни.

Сергій КОРСУНСЬКИЙ, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Японії

Добавить в FacebookДобавить в TwitterДобавить в LivejournalДобавить в Linkedin

Что скажете, Аноним?

Если Вы зарегистрированный пользователь и хотите участвовать в дискуссии — введите
свой логин (email) , пароль  и нажмите .

Если Вы еще не зарегистрировались, зайдите на страницу регистрации.

Код состоит из цифр и латинских букв, изображенных на картинке. Для перезагрузки кода кликните на картинке.

ДАЙДЖЕСТ
НОВОСТИ
АНАЛИТИКА
ПАРТНЁРЫ
pекламные ссылки

miavia estudia

(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины

При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены

Сделано в miavia estudia.