Зародження державного капіталізму

За останні 15 років імпозантні корпоративні штаб-квартири змінили обличчя великих міст нових індустріальних країн. Офіс Центрального телебачення Китаю схожий на гігантського інопланетянина, котрий крокує кудись на тлі пекінського неба; 88-поверхові вежі Петронас, де розміщена нафтова компанія Малайзії, височать над Куала-Лумпуром; сяюча будівля банківського гіганта ВТБ прикрашає новий фінансовий центр Москви. Усе це символи появи нового виду гібридних корпорацій, що фінансовані державою, але поводяться як мультинаціональні компанії приватного сектору.

Державний капіталізм — явище не нове: згадаймо бодай Ост-Індську компанію. Але він пережив разюче відновлення. У 1990-х більшість державних компаній становили собою тільки департаменти на нових індустріальних ринках; було передбачено, що в міру формування економіки уряд їх закриватиме або приватизуватиме. Але наразі немає жодних ознак того, що держава випустить віжки з рук, і не важливо, чи йдеться про основні галузі промисловості (10 найбільших нафтогазових фірм світу за обсягами запасів перебувають у державній власності), чи про основні ринки (у Китаї на компанії з державним фінансуванням припадає 80% вартості тамтешнього фондового ринку, у Росії — 62%). І вони йдуть у наступ. Візьміть будь-яку нову галузь економіки — і побачите, що там уже з’явився якийсь гігант: наприклад, китайська телекомунікаційна компанія China Mobile має 600 млн клієнтів. У проміжку від 2003 до 2010 року на державні компанії припадала третина прямих іноземних інвестицій у нові індустріальні країни.

Нині, коли Захід перебуває в депресії, а нові ринки процвітають, китайці більше не розглядають державних підприємств як проміжного пункту на шляху до ліберального капіталізму; вони швидше дивляться на них як на стабільну, стійку модель. Вважають, що змінили модель капіталізму, змусили її функціонувати краще, — і дедалі більше лідерів нових індустріальних країн із цим погоджуються. Бразильський уряд, який у 1990-х узявся до приватизації, тепер втручається в діяльність підприємств на зразок нафтової компанії Petrobras і гірничорудного гіганта Vale, а також змушує дрібніші компанії зливатися для перетворення на флагманів національної економіки. Ту саму модель приміряє на себе й Південна Африка.

Усі ці події викликають два запитання: наскільки ця модель успішна? Якими будуть наслідки як у самих нових індустріальних країнах, так і за їхніми межами?

Закон зменшення прибутку

Прибічники державного капіталізму твердять, що він може забезпечити і стабільність, і зростання. Дика приватизація в Росії за президентства Боріса Єльцина в 1990-х налякала багато нових індустріальних країн і сприяла утвердженню думки, що держава може пом’якшити удари капіталізму та глобалізації забезпеченням не лише “твердої інфраструктури” (шляхи й мости), а і “м’якої”, як-от корпорації-флагмани.

Тож у Сінгапурі Лі Куан Ю, один із перших прибічників цієї ідеї, допустив на ринок іноземні фірми й перейняв західний стиль менеджменту, але водночас залишив у державному володінні великі масиви компаній. Тепер перед веде Китай. Тісний зв’язок між його урядом і бізнесом, поза сумнівом, проявиться під час цьогорічної зустрічі світової еліти на швейцарському курорті Давос. Серед присутніх там представників Заходу урядові делегації часто мають позиції, протилежні думці бізнесменів із приватного сектору. У китайських делегацій з обох боків зазвичай збігаються й погляди, й патріотичні аргументи в дебатах.

У цій новій моделі важко знайти щось подібне до повальної націоналізації, яка півстоліття тому охопила Велику Британію та інші країни. Китайські компанії, які спеціалізуються на побудові інфраструктури, виграють тендери в усьому світі. Найкращі національні концерни орієнтуються на міжнародні ринки, здобувають навички, реєструючись на закордонних біржах, і перекуповують іноземні фірми. Держава стала більш перебірливою щодо корпорацій, які бере під своє крило. Загалом уряд КНР дав більше волі економіці: його бюрократи зосередилися на галузях, де вони справді можуть щось змінити.

І на Марсі будуть яблуні в цвіту

Але приглянувшись до цієї моделі пильніше, можна побачити її недосконалість. Коли держава сприяє певній групі компаній, інші страждають. 2009 року China Mobile і ще один державний гігант, Китайська національна нафтогазова корпорація (China National Petroleum Corporation), отримали $33 млрд прибутку — більше, ніж 500 найприбутковіших китайських приватних фірм разом узятих. Державні велети висотують капітали й таланти, які могли б ефективніше бути використані приватним бізнесом. Дослідження свідчать, що державні підприємства дають раду капіталові не так ефективно, як приватні, і зростають повільніше. У багатьох країнах привілейовані державні гіганти щедро витрачають гроші на забаганки-хмарочоси, а приватні підприємці тим часом сушать мізки, як мобілізувати капітал.

Ці затрати, швидше за все, й далі зростатимуть. Державним компаніям добре вдається наслідувати інших — почасти через те, що вони можуть використовувати держпідтримку для доступу до технологій. Та коли їм доводиться продукувати власні ідеї, їхня конкурентоспроможність відразу знижується. Підприємства державної форми власності воліють радше розвивати кілька великомасштабних проектів замість багатьох дрібних; тим часом найбільші інноваційні центри світу — це зазвичай мережі невеликих стартапів.

Не слугує ця модель і запорукою стабільності. Державний капіталізм працює ефективно тільки тоді, коли ним керує компетентна держава. Історично склалося так, що в багатьох азійських країн наявні сильні авторитарні традиції; цього немає в Південній Африці та Бразилії. Вугледобувну компанію Coal India навряд чи можна вважати взірцем ефективності. Скрізь і всюди державний капіталізм просуває “блатних” своїх, на противагу новаторам-чужакам. У Китаї освічені чада місцевих “князьків” окупували всі хлібні місця. У Росії кліка “бюрогархів” (часто колишніх функціонерів КДБ) зайняла ключові позиції і в Кремлі, і в бізнесі. Тож ця модель породжує кумівство, нерівність і, насамкінець, протести, як мубараківська схема державного капіталізму в Єгипті.

Молоді індустріальні країни завжди послуговувалися державою як стартовим майданчиком для зростання: згадаймо Японію і Південну Корею 1950-х років, Німеччину 1870-х або навіть Сполучені Штати по війні за незалежність. Але згодом ці країни неминуче стикалися з обмеженістю такої системи. Китайці, як жоден інший народ, повинні розуміти, що найкращий учитель — це багатовікова історія.

Але для того, щоб вади державного капіталізму проявилися, можуть знадобитися ще довгі роки, а тим часом він здатен наробити чимало проблем. Наприклад, інвесторам на нових індустріальних ринках потрібно завжди бути насторожі. Інші можуть спробувати працювати як із компаніями, так і з державою. Уряди таких країн, не виключено, будуть примхливі й не поважатимуть міноритарних акціонерів. Ще інші можуть зіткнутися з явищем фаворитизму: коли в нових індустріальних країнах їхні філії або спільні підприємства буває витіснено на задній план, а переваги віддано власним державним компаніям.

Ще одна проблема — вплив цієї моделі на світову систему торгівлі (яка вже й так під загрозою, оскільки ймовірний кандидат на посаду президента США від Республіканської партії хоче оголосити Китай валютним маніпулятором уже від першого дня як глава держави). Забезпечити чесну торгівлю важче там, де відкриту чи таємну підтримку окремим компаніям надає уряд. Західні політики вже починають утрачати терпець, коли йдеться про країни з державно-капіталістичною системою, які підтасовують правила гри під себе.

Для нових індустріальних країн, які хочуть заявити про себе в світі, державний капіталізм має очевидні переваги. Він дає їм той стартовий імпульс, на який компаніям приватного сектору знадобляться роки. Але ризиків тут більше, ніж плюсів. В інтересах як своїх власних, так і світової торгівлі державам треба почати демонтаж своїх гігантських холдингів у обраних компаніях і передати їх приватним інвесторам. Якщо ці концерни і справді такі ефективні, як їх розхвалюють, державні “милиці” для них зайві.

The Economist